Борис Єгiазарян: Засвідчую торжество життя

З четвертого до восьмого класу я перечитав усю вірменську літературу — таємно від батьків, під ковдрою із ліхтариком. Ще й смішнючі вірші писав — теж таємно, уночі. У дев’ятому класі мені пощастило потрапити на виставку вірменського художника Мінаса Аветисяна — і я «пропав». Потім було «знайомство» з Ван Гогом і Гогеном, після якого мені відкрився абсолютно інший світ. На гроші, що дали бабуся з дідусем, купив фарби. Писав день і ніч, навіть до школи не ходив. Тато, майор міліції, не схвалював мого захоплення, бо вважав, що доля художника — завжди бути голодним, а мама (теж працювала в міліції) — велика інтелігентка — підтримувала та захищала. Пам’ятаю, як ночами ходив малювати краї скель в ущелині, зоряне небо та місяць… Вили вовки, було страшно, але я був щасливим.

Що таке творчість? Зараз, після багатьох років роздумів, впевнений, що це спосіб життя. Талант дається Богом кожному — в дитинстві ми всі художники, чи не так?
А вміння приходить з навчанням і досвідом. Мені непросто творити: складно і розпочинати писати, і продовжувати, і закінчувати — одні страждання. Але є незбагненна творча радість, яку відчуваю і в процесі, й після закінчення роботи. Раніше ставився до себе занадто критично — здавалося, що все не те і не так, хоча інші запевняли у зворотному. Із роками невдоволення собою нікуди не поділося, але я навчився радіти завершеній картині. Адже коли я створюю роботу, що не тішить мене самого, як же я зможу запропонувати це іншим? Водночас іноді відчуваю, що не можу радіти, і згадую, що забув помолитися Богу, попросити допомогти написати щось сильне, добре, красиве — на радість людям. Коли ти усвідомлюєш, що тобі даровано творче натхнення у дещо більшій мірі, ніж іншим, відчуваєш і відповідальність за нього. Творчість — це висловлювання. І ти маєш відповідати за свої слова.

Коли на початку 1990-х я повернувся з війни, довго не міг створювати картини — не було внутрішніх сил, лінія не мала наповнення і сенсу. Між мною і життям виникла прірва. Натомість став писати розповіді про своє дитинство. Мабуть, тому, що воно для мене було синонімом щастя. Коли писав, помітив, що радість і щастя завжди йдуть поруч із болем і стражданням. Проте життя дароване нам для того, щоб радіти.

Я дуже добре розумію психологічну травму тих, хто нині повертається із фронту. Коли я зустрічаюся з ними, завжди раджу почати творити, робити щось своїми руками. Будь-що: відремонтувати огорожу чи змайструвати стілець. Ти не маєш права на депресію, тому що в тебе є близькі, рідні — люди, яким ти потрібен. Не буває такого, що немає геть нікого, адже завжди є Бог. Я віруюча людина, тому повторю за Біблією: поклади турботи свої на Нього. І Він потурбується про тебе. Однак це не означає, що потрібно сидіти склавши руки. Треба повірити та зробити маленький крок.

До творчості я повернувся завдячуючи гранатам. Став писати серію робіт, яка так і називалася — «Гранат». Якимось чином мене осяяло і я згадав студентські часи, коли ми бігали на єреванський центральний базар — старий, колоритний — за фруктами для натюрмортів. Гранати, айва, яблука, груші — усе таке красиве, яскраве. Продавці закликали кожний до себе, але ніколи не брали гроші. А коли вперше побачив гранатове дерево, був неймовірно вражений — адже я виріс у гірському селі, де навіть яблуні не росли. Гранат — це казковий плід, який тріскається від своєї повноти.

Я небайдужа людина, тому близько сприймаю фейки, маніпуляції, інформаційний простір наповнений ними. Вони мене засмучують і виснажують. Хвилююсь за майбутнє України, за її цивілізаційний вибір. Вважаю, що через труднощі та біль наша країна стає, нехай і повільно, справжньою державою, і не зашкодити цьому — відповідальність кожного. Тому нині, щоб не обізлитися, не спустошуватися, починаю нову серію «Гранат». У кожному написаному гранаті — своя щаслива історія. Так цей символ мене супроводжує протягом усієї творчості.