Дах, який збудував Влад

Театральний режисер Владислав Троїцький, який двадцять років тому змінив український культурний ландшафт, продовжує експериментувати. Наприкінці квітня він презентує гранд-оперу в корабельному доці Азовського судноремонтного заводу в Маріуполі в межах «ГогольFest».

У майбутньому підручнику з історії української культури кінця ХХ — початку ХХІ століття обов’язково буде «кейс Влада Троїцького». У вихідних даних — багато суперечливих фактів: народився у 1964 році в Улан-Уде (Росія), закінчив радіотехнічний факультет Київського політеху й аспірантуру при ньому, режисерсько-акторський факультет Російської академії театрального мистецтва і… став успішним бізнесменом. А далі багато досягнень, які можна назвати неймовірними. У 1994 році Троїцький створив театр «ДАХ», і під цим дахом сьогодні існують музичний етногурт «ДахаБраха», дівоче фрік-кабаре Dakh Daughters, формація Nova Opera, соціальний рейв-бенд «ЦеШо», міжнародний міждисциплінарний фестиваль сучасного мистецтва «ГогольFest» і на підході — хлопчачий музичний гурт «Ціанистий Кахель». Троїцький-режисер ставить вистави у театрах України, Німеччини, Угорщини, Польщі, Швейцарії. Практично всі проекти Троїцького: а) сучасні; б) створені без державних коштів;  в) космополітичні, тобто глобальні, тобто експортні. «ДахаБраха», Dakh Daughters, Nova Opera виступали на найпрестижніших світових майданчиках, шоу, фестивалях — від Glastonbury, Sziget до паризької «Олімпії» і лондонського «Барбікан-центру».

режисер Владислав Троїцький

Найбільша цінність діяльності Влада Троїцького — внутрішня свобода. Якби він міг навчити 1000 людей в Україні мистецтву ухвалювати неочевидні рішення, сміливості створювати незастраховані від провалів і критики концепти й колективи, творити альтернативу перевіреному й зрозумілому — цивілізаційні, технологічні й творчі перетворення в країні були б незворотними.

Цьогоріч театр «Дах» відзначає 25-річчя. Спеціальної події Троїцький не планує, але концерт «ДахаБраха» в Палаці спорту в грудні 2019 року матиме ознаки великого «сімейного» свята.

— Владе, коли ви відчули в собі силу і впевненість творити? Для цього потрібна колосальна віра в себе.

—  Напевне, це йде з дитинства, я завжди був лідером. Будь-де: в школі, в інституті. Ми тоді робили зовсім божевільні проекти. Адже коли ти сам робиш те, що тобі цікаво, світ навколо перетворюється на той, в якому тобі подобається жити. Світ випробовує тебе, він показує купу обмежень і виправдань, чому не робити — немає часу, грошей, приміщення, людей. Багато чого немає, навіть настрою. І є лише один імпульс, який підштовхує тебе творити, бо це і є твоє життя. Ця сила відправляє тебе в дивовижну подорож, в якій ніколи не знаєш, чим вона закінчиться і який буде результат. Але ти вирушаєш, і далі просто треба бути уважним до світу, до людей, з якими разом рухаєшся. Чути й допомагати — і собі, і їм — знайти гармонію для створення прекрасного.

— A ви себе зараз як називаєте? Режисер, медіатор, організатор, людина, яка всіх об’єднує і вміє дати перший імпульс, зарядити ідеєю. Я, розумію, що це «деміург», але хочу почути назву від вас.

— Це занадто пафосно звучить, але в кожній людині є щось божественне. Це здатність до творчості. Тому слова «творчість» і «творець» однокореневі, а «творець» — синонім до «деміург». Я ніяк себе не називаю, я просто живу. Власне, я й вибрав театр як стиль життя, тому що театр — найуніверсальніший вид мистецтва, який охоплює і візуальне мистецтво, і перформативне, і музику, і пластичні практики. Театр дає змогу режисеру разом з акторами, музикантами, іншими митцями створювати новий світ. Нічого не було, і раптом за півтора місяця відбувається якесь диво, в яке вірить і той, хто вирушає в подорож, і глядачі.

До слова, майже увесь лютий і березень я провів в Угорщині, де так само створював світ з нуля.

Перформанс «Гогольfest»

Перформанс «…Ні Бог, ні Цар, ані Герой..» у постановці Владислава Троїцького на відкритті шостого за ліком «Гогольfest» у 2011 році.

— Яку виставу готували і в якому угорському театрі?

— В Дебрецені, другому за розміром місті, є драматичний театр Міхая Чоконаї-Вітеза, де я раніше поставив оперу австрійського композитора Еріха Вольфганга Корнгольда «Мертве місто» і виставу «Ревізор». Перша, до речі, була визнана найкращою виставою року в Угорщині, та й друга опинилася серед найкращих вистав — уже іншого року. Тому керівництво театру запросило мене знову.
З акторами я працював раніше, нам не треба звикати, придивлятися одне до одного. 18 квітня відбулася прем’єра вистави «Парадокс злочину, або Самотні вершники» за мотивами Федора Достоєвського.

— За яким критерієм ви, як режисер, приймаєте пропозиції або відхиляєте?

— Усе дуже просто: якщо замовника цікавить моє ім’я, а мене цікавить тема, я маю час і мене влаштовує бюджет проекту й гонорар, я кажу «Так». Погоджуюся відсотків на 20 від усіх пропозицій.

— Владе, ви створили кілька форматів, яких до цього в Україні не було. Ці колективи вже апробовані на різних сценах, в різних країнах. І я читала, що ви формуєте хлопчачий гурт.

— Так, це мої учні, актори. Вони зробили пілотний проект — гурт «Ціанистий кахель», це їхні пустощі. Це музично-театральний проект, так само як і «ДахаБраха», Dakh Daughters, які народжувалися всередині театру «Дах». До музики я ставлюся не формально, не так, як вчать у консерваторії, а як до філософії, як до формування смислового й енергетичного простору. Мій підхід не композиторський, а режисерський, і, власне, цьому я намагаюся вчити хлопців. І вчитися разом із ними: як створювати простір зі змістом, думати, які меседжі, запитання ти несеш через свої композиції, як ти взаємодієш із суспільством, публікою.

гурт дахабраха на сцені гогольfest

Музична вистава Dreams of the Lost Road за участю гурту «ДахаБраха» і акторів театру «Дах» на закритті «ГогольFest» у вересні 2014-го. Постановка Влада Троїцького, відеопроекції Tenpoint Vjs.

— І коли відбудеться прем’єра гурту?

— Вони вже виступали на публіці, минулого року навіть були на фестивалі Atlas Weekend, грають у всіх наших постановках — їм уже два роки. Цьогоріч вони виступатимуть на «ГогольFest», який проходитиме у п’яти містах України.

«ГогольFest» уже увійшов до двадцятки топ-фестивалів Європи. Але з новим форматом маємо реальні шанси увійти до шістки найкращих, бо такого ще ніхто у світі не робив. Цим варто пишатися.

— Це ж не одночасно п’ять міст? Ви маєте на увазі, що за весь цей час «ГогольFest» побував у п’яти містах?

— Ні, саме цього року «ГогольFest» відбуватиметься у п’яти містах одночасно: в Маріуполі,  Ужгороді, Дніпрі, Вінниці, Тернополі. Але заявок від міст, які бажають приєднатися до цього мережевого фестивалю, набагато більше. Ми їм допомагаємо «посадити дерево» на тілі нової культури, допомагаємо з осмисленням, а вони присвоюють, переробляють. Це дуже цікавий, творчий, зухвалий проект. Він має велике значення для мобілізації творчих людей та ініціатив, підсвічування культурного життя — для того, щоб Україна побачила Україну. Бо, мешкаючи в Києві, ми в ліпшому разі знаємо, що цікавого відбувається у Львові, фрагментарно — в Одесі, Харкові, а про те, що коїться в інших містах, навіть не здогадуємося.

— Як ви встигаєте всім цим керувати у п’яти містах?

— Ми навіть не ініціюємо цей процес. Запрошують — допомагаємо. У нас є професійна команда, ми комунікуємо за допомогою кількох активістів з місцевою владою, мобілізуємо регіональну творчу спільноту, разом шукаємо ресурси, допомагаємо формувати програму фестивалю, влаштовуємо резиденції. Я, звісно, не веду всі операційні процеси. Що менше піклування ми проявляємо з Києва, то більше хлопці й дівчата на місцях беруть на себе відповідальність.

лекція влада троїцького

— Ви у Маріуполі ставите нову оперу?

— Так, я режисер і автор ідеї. Гранд-опера, в якій ми поєднали, власне, оперу і перформанс, відбудеться лише один раз. Це небувала подія: на Азовському судноремонтному заводі, який працює, поставити оперу, де буде балет, танець навантажувачів, навіть струм задіяний. Такого ніхто ніколи — ні «до», ні «після» — не побачить.

Опера називається ΝΕΡΌ, у перекладі з грецької «Вода». 27 квітня, суботнього вечора напередодні Великодня, це буде гімн відродженню, надії й очищенню.

— А лібретто, музика, виконавці там є? Окрім кранів і навантажувачів?

— Виступатимуть команда Nova Opera й гурт «ЦеШо», вони — головні виконавці. Також залучені співробітники цього заводу, ремонтний цех, крани, танцівниці, загалом майже 100 людей, а, може, й більше. Це буде дивовижна картинка: група з Open Theatre зніматиме все й транслюватиме на головну площу Маріуполя і на головну сцену в саду. Одночасно відбуватиметься онлайн-трансляція в інтернеті. А потім плануємо показати це дійство в кінотеатрах.

Але найцінніше — це наявне переживання, ефект присутності: звуки заводу й машин, запах смоли, вогонь, вода — це треба відчути наживо.

— Бюджет цього фестивалю, він порівнянний з річним бюджетом України?

— Ми дуже ефективно використовуємо наявні ресурси. Якщо в державних організацій ККД, як у паротяга, — в найліпшому разі три відсотки, то в нас — дев’яносто п’ять.

Але водночас актори мають отримувати гроші. Усі розмови про безкоштовні виступи зазвичай провадять люди, які отримують непогані гроші за свою роботу. Волонтерство можливе, коли йдеться про якісь правильні соціальні чи творчі проекти. Наші актори — професіонали світового рівня. Цьогоріч «ГогольFest» має шанс увійти до шістки найкращих фестивалів Європи за версією найбільшої європейської асоціації фестивалів EFFE (Europe for Festivals, Festivals for Europe). Ми вже увійшли до двадцятки. Але з новим форматом ми маємо реальні шанси бути серед найкращих, бо такого формату ще ніхто у світі не робив. І це круто. Цим варто пишатися.

А ще «ДахаБраха» відкриватиме сезон після капітального ремонту в одному із найбільш знакових театрів Франції — паризькому «Шатле». Відбуватиметься вистава з музикою «ДахиБрахи», і це надзвичайно почесно. Dakh Daughters беруть участь у виставі Terabak, яку поставив мій друг Стефан Рікордель і з якою вони збирали зали на 4000 людей у багатьох країнах. Є чим пишатися.

 

Я вибрав театр як стиль життя, тому що театр — найуніверсальніший вид мистецтва. Театр дає змогу режисеру разом з акторами, музикантами, іншими митцями створювати новий світ за півтора місяця.

— Ви фактично добралися до кіно, бо мюзикл «Гуцулка Ксеня» великою мірою тримається на музичних номерах Dakh Daughters. Уже бачили фільм?

— Ні, ще не бачив. Режисерка Альона Дем’яненко запросила нас, і ми подумали: «чому б не спробувати». І зробили музику з «Дотерсами», до речі, й «ДахаБраха» залучена.

— Ви свідомо раціонально форматуєте проекти, відчуваючи, що якусь частину аудиторії покриває «ДахаБраха», якусь — Dakh Daughters, але коли підростають молодші, з іншим світосприйняттям, вони потребують чогось іншого? Наприклад, проекту «ЦеШо».

— Ні. Напевне, мистецтво жити полягає в умінні чути пропозиції й бачити можливості. Коли хлопці з театру «Пральня» прийшли до мене, вони грали музику в стилі «ДахиБрахи» й Dakh Daughters, бо були їхніми великими шанувальниками. Я сказав: «Сформуймо власний стиль, ви таланти, і не маєте починати з вторинності». Оскільки вони лялькарі за освітою, я запропонував зробити лялькове кабаре з акцентом на соціальності текстів, на запитаннях, якими переймаються молоді розумні люди і які вони безстрашно ставлять світу. Про те саме говорять і «ДахаБраха», і Dakh Daughters, і молодь так само ходить на їхні концерти. «ЦеШо» — просто інша грань універсуму.

влад троїцький і фрік-кабаре dakh daughters.

Влад Троїцький з учасницями жіночого фрік-кабаре Dakh Daughters.

— Це ваша пропозиція — зробити акцент на соціальній складовій?

— Так, моя. Ми багато спілкувалися, і я просив їх ставити собі запитання: «хто я?», «що мені цікаво?». Ми спробували перетворити наші міркування про відчуття марноти життя, про хейтерство у «Фейсбуці», про безглуздість, про війну — тобто ті теми, які нас усіх турбують, — на музичні композиції.

— Чи довго тривав лабораторний процес — щоб колектив міг знайти своє обличчя?

— Він ще триває. Триває і з «ДахаБраха» і з Dakh Daughters. Власне, головний секрет творчості полягає у здатності вчитися. Завжди. Але з моменту зустрічі й до моменту першого виступу «ЦеШо» пройшло приблизно чотири місяці.

— Останнім часом, коли з’явилися прогресивні державні інституції, які хоч і працюють у старих умовах державної системи, тому не можуть бути надто ефективними, але принаймні дуже намагаються, чи бачите ви зміни в попиті на український культурний продукт?

— Якщо проаналізувати успішні проекти в культурній сфері, вони всі пов’язані з незалежним сектором. У державному секторі це, радше за все, винятки. Робити незалежний театр набагато складніше, ніж незалежні музичні проекти, бо це потребує інших ресурсів. І я сподіваюся, що Український культурний фонд буде налаштований на підтримку незалежних проектів — там є свої нюанси й прописані правила, які часто відсікають змогу системної співпраці. Формат «ГогольFest», хоча його й визнають у світі та вважають, що це унікальна ідея, не вписується у формат УКФ. Ну і так далі. «Дах» жодного разу за 25 років існування не отримав від держави жодної копійки. При цьому я плачу податки, багато податків. Тобто я утримую це все «Міністерство реакційних людей», але формально я перебуваю поза культурним полем України.

— Ви займалися бізнесом, і у вас добре все виходило, якщо ви ще й вкладали гроші у власні мистецькі проекти. Чи продовжуєте «для страховки» бізнес-практику?

— На це в мене, чесно кажучи, не дуже багато часу. Ще є сім’я, яку я дуже люблю. І творчість, і «Дах». Тому я не скаржуся на своє життя, зокрема й на матеріальний його бік.

Cпілкувалася Валентина Клименко