Ігор Коновалов: творець ілюзій

Ігор Коновалов — виходець зі «Сквоту на Олегівській», мистецького угруповання, яке багато в чому окреслювало український мистецький простір 1990-х. А ще він винайшов новий арт-напрям, одиницю виміру духу часу — інфотон, і бажає, щоб нас усіх зомбували культурою.

Незабаром моїм «зайчикам» виповнюється 10 років. Мене часто про них запитують. Це такий образ інформації, який присутній на всіх полотнах. Є молекула води, а це моя інфо-«молекула». Адже нас оточує засилля інформації. З одного боку — інфотони — це виділені елементи духу часу, а з іншого — цифровий треш.

Ми живемо в епоху інфоделіки. До ХХ століття панувала психоделіка, тобто осяяння зсередини. Людина мала час відчути, переосмислити інформацію, оскільки її було не так багато. А зараз маємо осяяння ззовні, тому що тебе постійно атакує інформація.

Придумалися вони досить банально. Я сидів у майстерні мого друга Володимира Заїченка. Він такі цікаві абстракції пише, в яких кожен може побачити щось своє. І я подумав щодо різного тлумачення інформації, а образ підказало прізвище Володі. Пам’ятаю, прийшов додому і на комп’ютері змоделював 3D-образ.

Мої «зайчики» завжди літають. І фактично також — приблизно 80 картин відлетіли до Америки. До речі, мені друзі приносять зайців. Найрізноманітніших. Хтось сам робить, хтось привозить як сувенір.

Про початок

Я любив малювати, і в четвертому класі мама відвела мене до художньої студії. Учитель поставив змальовувати чорну ворону, і я втік. (Сміється.) Потім, після закінчення школи, а це були 1980-ті, пішов працювати на завод, у відділ контролю якості. Там сиділи три пані, років по тридцять. Мені, 17-річному, тоді здавалося, що їм по 50. І ось одного дня мене послали в художній відділ щось забрати. Тамтешні хлопці мені налили вина, я з ними випив — і мені там, звісно, сподобалося. Пам’ятаю, плакат висить: робочий, колгоспник та інтелігент в окулярах. «Хочеш — помалюй», — запропонували вони мені. І я почав малювати. А потім вони мені сказали, що є у нас художнє училище. Коли я туди вступив, мені відкрився зовсім інший світ. До того я знав одного художника — Шишкіна. Уже в училищі виникло бажання вступати до Київського художнього інституту.

Картина

«Жовта звичка». 190х147, Полотно, олія, 1992

Про свободу

У художньому інституті були всілякі пошуки. На мене впливали люди, яких я зараз називаю ключовими, ті, які давали напрям, — що читати, слухати.

У той час була епоха художників, що вірять, зараз натомість — епоха інституційних, адже майже всі працюють у межах галерей. Тоді не було інституцій, ми творили, як хотіли, нас кидало від теми до теми, від напряму до напряму. Це було мистецтво заради мистецтва. Це була епоха становлення.

Тоді, у 1990-ті, я був одним із засновників «Сквоту на Олегівській». Ми влаштували свій маленький світ, адже жили разом. Нам було все цікаво. Наприклад, дізнавалися, що проходить щось у Москві — і ввечері ми вже на вокзалі. Я і мої друзі-художники зі «Сквоту» влаштовували несподівані виставки й стали пропагандистами сучасного, постмодерністського мистецтва.

картина Ігор Коновалов

«Час дзвіночків». 205х154, Полотно, олія, 1992

Про мистецтво

У 1996 році я заснував «Фіктивну галерею Експедиція». Фіктивна галерея — це така концептуальна невидима конструкція, яка не має адреси, персоналу, яка не існує у фізичному просторі. Тоді була свобода від усього — від спонсорів, тому що ми все робили своїм коштом, від кордонів і правил, навіть їх порушували — ну не можна самобудом займатися, а ми це робили. Ми то посеред вулиці відправляли шлюпку зі своїми гіпсовими масками у міжпросторове плавання, то зводили різні конструкції на київських пагорбах. Деякі стоять ще й досі — ті, які з бетону. Це насправді новий напрям у мистецтві — хіл-арт, тобто мистецтво на пагорбах. Тоді все було інакше і мислили ми інакше. Це була свідома відмова від інституційного мистецтва.

Комерційним мистецтвом я почав займатися лише років 10 тому. Прийшла до мене якось дівчинка в майстерню, побачила роботи 1990-х років і показала галеристу, який зробив мою першу виставку. З цієї виставки купили відразу дві роботи на десять тисяч доларів. Я був шокований. І це просто лежало десь на шафі! На жаль, робіт тих років залишилося небагато, вони з різних причин втрачені.

Загалом, арт-ринок — це якийсь магічний простір. Ніхто не знає, чому одна робота того самого автора коштує 20, а інша — 50 тисяч. Які критерії?

«Семирёнка» / скульптура. Київ, гора Замкова. 2003

«ОМ» — «АУМ» / скульптура. Київ, гора Дитинка, 2006

Про зомбування культурою

Такі події, як, наприклад, венеційська бієнале — важливі й знакові для місця, де вони проводяться. Це спосіб популяризації міста, спосіб заявити про себе у світі. Це залучення капіталу, туристів. Було б дуже добре, якби у нас було щось подібне. А ще нам конче потрібна наша власна історія мистецтва, опрацьована науковцями, структурована й осмислена. У нас же є своя історія!

Нам потрібен музей сучасного мистецтва. І треба ростити культурно освічене суспільство, яке б розуміло, що в музеї ходити цікаво. Не проводити цілісінькі дні в торговельних центрах. Гляньте, чи багато у нашій пресі пишуть про культуру?! Про те, що відкрилася якась виставка?! Гадаю, культура має бути на першому місці. А потім уже економіка, політика. Потрібно зомбувати людей культурою.

Про правду й ілюзії

Картини — це ілюзії. І що таке правда? Коли починаєш над цим розмірковувати, то западає гадка, що може її й зовсім немає, а є своя думка. А ще якщо врахувати «точку сидіння»… Коли заходиш в інтернет, то місце сидіння вже не має географічного значення, а думка стикається з безліччю їй протилежних.

Є таке поняття — емоційна естетика. Коли дивишся на картину, і вона викликає якісь почуття, емоції. А є ментальна естетика — коли ти розумієш, що цей твір мистецтва створено для того, аби ти включав мізки.

«Ловець лайків». 185х135, Полотно, олія, 2017

«Я ніколи не їздив на слоні». 135х185, Полотно, олія, 2019

«Репетиція» 2019 р. Полотно, олія. 180 х 115 см.

«Червона доріжка» 2019 р. Полотно, олія. 135 х 185 см.

«Гранат» 2019 р. Полотно, олія. 135 х 110 см.

«Конструювання согласія» 2018 р. Полотно, олія. 80 х 130 см.

Про натхнення

Іноді мучишся, але коли пазли всередині складаються… Я й сам не розумію, як це відбувається. Для мене мистецтво нематеріальне, воно ефемерне. Ми, художники, робимо відбитки ідей. Мистецтво нас відвідує. Іноді виходять такі відбитки, що ми самі й не очікуємо. Мистецтво — це як примха якась. Чому мені захотілося написати саме це? Художник — як фільтр, через який проходить мистецтво.

Мені живопис цікавий тим, що в ньому присутній людський чинник. Ось цей рух руки… Людина — це такий складний механізм! Я досі не можу зрозуміти, як ми влаштовані. Це скільки ж операцій має відбутися в мозку, щоб зробити мазок пензлем! І це все фіксується на поверхні полотна.

Записала Марина Гудзевата