Лаос: край слонів і білих парасольок

У Лаосі немає моря. І це плюс! Сюди не їдуть прихильники «пакетного» відпочинку: пляж, шезлонг, усе включено, спи — відпочивай. До Лаосу приїжджають ті, кого цікавить давня дивовижна культура, що, пустивши коріння в глибину віків, гнучкою ліаною проросла у день сьогоднішній. Сюди прагнуть потрапити ті, кого захоплює первісна природа, хто готовий прийняти виклики нових вражень — і не збожеволіти від надміру емоцій, незвичних смаків і приголомшливих контрастів.

Наша подорож на двох тривала понад тиждень, і тепер ми точно знаємо принаймні шість речей, які варто зробити в Лаосі.

Ват Сієнгтхон — найстаріший храм Луангпрабáнга.

Відвідати королівський Луангпрабáнг

До Луангпрабáнга прилітаємо надвечір. Місцевий аеропорт — як пагода: казковий будиночок з типовим для східних храмів дахом. А чи могло бути інакше у цьому місті монастирів, де на 50 тисяч населення — тридцять буддійських святинь? Деякі з культових споруд такі давні, що мають на собі відбитки китайської й сіамської імперій, які століттями почувалися на лаоській землі як у себе вдома. Коли йдеш центральною вулицею міста, де з обох боків — храми й храми, стіни яких переливаються золотою мозаїкою, легко втрачаєш орієнтир у просторі й часі. Ідеш в історію — не інакше.

Луангпрабáнг — колишня столиця Королівства Лаос, а її назва означає «королівський золотий Будда». І Будди тут на кожному кроці. Золоті, гранітні, дерев’яні. Будди, які стоять, сидять, Будди, які лягли перепочити.

Королівський палац перетворили в національний музей. Тут можна простежити історію Лаосу з часів кхмерів, що населяли ці землі з Х століття, і до наших днів. А напроти музею — храмова гора Пху-Сі. Піднятися туди — святий обов’язок мандрівника. 329 сходинок — і вершина ваша! Й фантастичні краєвиди також ваші, хоча… Надвечір на горі яблуку, чи то кокосу, ніде впасти — туристи, туристи. Якщо цінуєте красу й простір — йдіть на гору вдень.

Нагодувати монахів на світанку

Ранкове годування монахів — давня, зворушлива й унікальна традиція, яка існує лише в Луангпрабангу. Щодня, ще до сходу сонця, вулиці очікувано пожвавлюються: хідники вздовж центральної вулиці вкривають тканими доріжками, а на них вмощуються «годувальники». І ось о шостій ранку з’являються ті, на кого всі очікують: у помаранчевих тогах, з каструлями в руках. Ідуть один за одним, босоніж, мовчки. Подавати їжу монахам треба стоячи на колінах, не можна торкатися до них і говорити з ними. Варений рис, овочі й фрукти — основні харчі, які приносять монахам, і це їхній основний раціон і спосіб існування. Так було споконвіку.

Серед охочих почастувати монахів — місцеві жителі й туристи. Для останніх — це екзотика, атракціон. Для монахів — щоденне життя. Тому вони якось запротестували: мовляв, не будемо більше манекенами для фотокамер! Проте уряд незворушно відповів: хіба вам важко? Людям цікаво, і люди ці — туристи, а туризм — то гроші для держави.

Заїжджі поводяться делікатно. Переймаються традицією, хоча часом надто «входять у роль» і забувають: монахи не приймають грошей. А також солодощів на кшталт шоколадних батончиків — за рогом їх викинуть із торбинок. До речі, рис має бути неодмінно свіжий. Рис — це хліб.

Годуючи монахів, місцеві вірять, що не просто роблять справу, угодну Будді, а передають вісточки своїм померлим родичам. Після церемонії годування монахи діляться їжею з найбіднішими: безпритульними й дітлахами з незаможних родин.

Коли монахи зникають за парканами монастирів, сходить сонце. Сонце в Лаосі таке ж тепле і яскраве, як колір одягу служителів Будди.

Пропливти легендарним Меконгом

Так, у Лаосі немає моря. Проте тут є Меконг — річка-легенда. Річка кольору какао, в якій купаються слони, вчорашні дні й дітлахи — у чому мама народила. «Каламутні води Меконга» насправді зовсім не брудні: це ґрунт (глина) так забарвив річку. У її водах водиться риба, яку спеціально для вас зловлять і приготують на грилі прямо на березі.

Пливти Меконгом у човні — справдешня тиха радість. За бортом хлюпочеться вода, з джунглів долітають голоси загадкових птахів, потім з’являються ті самі птахи, які легко переганяють ваш кораблик. З берега привітно махають руками хлопчаки, а слони — ще привітніше, — хоботами, зосереджені рибалки ладнають вудки, а з далини назустріч плинуть гори. Під оповіді гіда про матір Лаосу — а саме так говорять про Меконг, головну водну артерію, яка об’єднує країну, — ви поринаєте в нірвану насолоди. І тут вам кажуть: припливли…

Привітатися з Буддами в печерах Пак-У

Тому кораблик нам і знадобився: дістатися до Пак-У, що на 25 кілометрів північніше Луангпрабанга, найзручніше саме Меконгом. У Лаосі печер багато, однак Пак-У — особливе місце.

Пак-У у перекладі — «печери в гирлі річки У». Їх дві. У верхній ми застали людей за молитвою на тлі свічок, викладених у формі свастики. Давній атрибут буддійських вірувань, виявляється, був цинічно використаний апологетами фашизму. У нижній печері — унікальна колекція статуеток Будди: від крихітних до велетенських. Із різних часів, з різного матеріалу:  каменю, дерева, металу… Жителі Лаосу впродовж багатьох років звозять сюди статуетки Будд з усіх куточків країни.

Місце — містичне. Стоїш і здається — Будда бачить тебе наскрізь. Щоправда, погляд у нього добрий. І це заспокоює…

Ще до того, як на ці землі прийшов буддизм, печери Пак-У служили для лаосців своєрідним храмом: тут поклонялися духам природи. Місцеві вірили, що цей храм охороняє Меконг, а Меконг — річка життя. З XVI століття комплекс узяла під свою опіку королівська родина, і кожен новий рік монарх із дружиною розпочинали у Пак-У: тут вони медитували, молилися за майбутнє країни. Ця традиція тривала до 1975 року, коли королів вигнали з Лаосу, проголосивши так звану народно-демократичну республіку. Проте то інша історія.

Хильнути самогону з коброю… чи скорпіоном

Алкоголь у Лаосі непопулярний. Можливо, саме буддизм вплинув на традиції місцевих: звички відпускати проблеми за склянкою оковитої лаосці не мають. Пиво — найміцніше, що п’ють у цій країні, та й то, за моїми спостереженнями, переважно… туристи. У Лаосі люблять чай (місцеві сорти дуже смачні!), фруктові фреші, каву… Є навіть фруктова кава — чудовий лаоський винахід! Однак…

Є цікаве село на березі Меконга, за 30 кілометрів від Луангпрабанга, де варять… самогон. «Зараз покажу вам дещо цікаве, — підморгує наш провідник. — Ви скуштуєте, побачите, як це робиться,
і зможете самі приготувати це вдома!» Лао-лао, міцне вариво з рису, яке настоювалося і бродило у великих діжках, розливають у пляшки на наших очах. Додають скорпіона, кобру, ящірку — словом, будь-якого екзотичного гада, — і закорковують. Прилавки з диво-пляшечками нагадують експозицію в музеї зоології. Така настоянка на зміючці — справжній еліксир, що лікує від різних недуг, оздоровлює організм. У селі самогонників Сангхай про це вам кожен скаже. «Ось ця настоянка добра для чоловіків, — посміхається гід, показуючи на рідину із заспиртованим гадом. — “Віагра” відпочиває!»  — «Та ну!» — «Присягаюсь!» Провідник сміється — чоловіки придивляються до трунків.

Пірнути з головою в Куанг-Сі

Якщо ви гадаєте, що бачили всі красоти світу й вас більше ніщо не здатне вразити, — то ви просто не були на водоспаді Куанг-Сі! Водоспадів, як і печер, в Лаосі багато, але цей — просто казка з казок. Каскади блакитної, як небо, води, що спадає з високих скель, заворожують. Вода проходить «фільтр» із вапняку й кастових порід — тож колір просто нереальний. Дивовижні квіти, яких не доводилося бачити в жодному іншому куточку землі…  Аквапарк просто неба, природні басейни, де можна плавати хоч цілий день. Я б так і робила, аби мала змогу. Проте час збиратися в дорогу.

На прощання махаємо чорним гімалайським ведмедям. Урятованих від браконьєрів унікальних азійських тварин поселяють в окремій зоні поруч з водоспадом. Здається, їм тут добре.

Юлія Косинська