Зриваючи Dakh
Dakh Daughters — це Соломія Мельник, Наталія Галаневич, Zo, Руслана Хазіпова, Таня Гаврилюк, Анна Нікітіна і Ніна Гаренецька, до того ж Ніна виступає навіть у двох «дахівських» гуртах — її можна побачити і в славетній «ДахаБраха». У своїх піснях Dakh Daughters використовує тексти Йосипа Бродського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Чарльза Буковскі, Юрія Андруховича, а також різноманітні музичні інструменти: контрабаси, віолончелі, фортепіано, бубни й легко ними міняються.
У квітні дівчата випустили нову платівку «Air», яка відрізняється від попередньої «If» певною медитативністю й навіть спокоєм і яку кілька видань уже пророкують на «альбом року». Паралельно Dakh Daughters запалюють з гастролями Європу та Америку. Нещодавно взяли участь у Році української культури в Австрії, давши концерти в Лінці та Інсбруку.
Утім кожне повернення додому — це лише підготовка до наступного туру. Перехопити сім дівчат одночасно майже неможливо. Тож моїми спікерами та візаві виступають Наталія Галаневич і Соломія Мельник. «Нас сьогодні двоє, але для нас це нормально», — зітхають артистки. Ми зустрічаємося на вході в рідний для Dakh Daughters театр «Дах». Дівчат переповнюють емоції від залаштункових театральних справ та інтриг, тож ми йдемо в грузинський ресторан неподалік, де за келихом вина ведемо розмову про мистецтво на межі, про фемінізм, потенційний виступ на Марсі й те, чому важливо любити рідну землю.
— Ваша творчість — на межі театру та музики, ви постійно експериментуєте. Як гадаєте, в майбутньому взагалі залишиться поняття «жанр»?
Соломія Мельник: Наразі трансформація відбувається в усіх сферах. Наприклад, от запустили автівки-безпілотники Tesla, і незабаром водії фур стануть не потрібними. Так само, ймовірно, якісь жанри відпадатимуть або перероджуватимуться…
Наталія Галаневич: Для мене найцікавіше — це не дотримуватися певного жанру, натомість робити щось на межі. Проте не факт, що жанри зникнуть. Зараз все так неочікувано, що, може, ще й нові жанри з’являться — скажімо, технологічні.
— Однак експериментуючи в різних напрямах, про що мрієте?
С. М.: У нас була мрія написати листа Ілону Маску, щоб злітати з концертом на Марс, підготувати спеціальну марсіанську програму — назвемо її «Червона». Ще ми спробували себе в кіно, у фільмі «Гуцулка Ксеня», і хотілося б продовжувати всю цю історію. Нам сподобалося писати музику для фільмів, це була нова форма творення матеріалу, інший рівень відповідальності. Мабуть, таки напишемо два листи — другий до Квентіна Тарантіно. Гадаю, це буде піком нашої кар’єри, після цього на нас почнуть сипатися нові пропозиції.
Н. Г.: Так, наприклад, на Плутон… Або, зрештою, Голлівуд, Спілберг…
С. М.: Насправді не можна переставати мріяти. Ми весь час перебуваємо в пошуках. Влад Троїцький нас постійно запалює, змушує шукати щось нове й поєднувати якісь речі, які до цього не поєднувались. Це неймовірно цікаво.
Н. Г.: Як на мене, це спонукальне запитання для всіх артистів — «Мрія є?». І дуже важливо, щоб вона була. Для того щоб щось рухалося, вона має бути щодня. І не одна.
— Чи цікаво вам повертатись до раніше написаного матеріалу, знову грати хіти?
Н. Г.: Мене це заворожує, це неймовірна містика — повторювати одне й те саме багато разів. Адже за цього все трансформується — ми, глядач, мить. Це як грати виставу в театрі.
С. М.: Це як спати з одним чоловіком щодня. Тобто весь час шукати щось нове. І тоді все саме набирає нових форм, нових обертів. Сенс і життя, і творчості — не втомлюватись, а любити ще сильніше.
Н. Г.: Та бачити красу в тому, як все трансформується, відчувати це зсередини. До того ж Влад Троїцький як режисер постійно хоче щось змінювати — світло, відеоряд… Мені здається, його творчий шлях — це продукування ідей. Навіть їх втілення цікавить його не так, як продукування.
Ти ж не просто створіння під назвою «митець», ти — громадянин, ти — людина, яка живе в певних обставинах. Я не знаю, коли скінчаться ці часи. Хотілося б, щоб закінчилася війна, щоб Україна відчула себе самостійною, а ми могли співати лише про сонце, квіти, радість і щастя.
— Через відому пісню Donbass ваш колектив часто пов’язують з Майданом та революцією. Однак пісня була написана фактично на рік раніше. Тож це своєрідне пророцтво. Чи траплялись інші схожі передчуття?
Н. Г.:Траплялись у театрі. Була у нас вистава «Собача будка». Грали її востаннє менш як рік тому на фестивалі «ГогольFest» у Маріуполі, а починали над нею працювати ще у 2008 році. Це вистава про владу. Про те, що зараз, і про те, що було до 2013 року, — про наш апофеоз божевілля. На жаль, вистава не просто пророча, вона актуальна була і тоді, і залишається сьогодні. Знов-таки — на жаль. Вистава зачіпає питання можливості по-людськи мислити, коли ти сам стаєш владою. І це питання актуальне в усьому світі, не лише в нас. Це глобальна пастка.
С. М.:Узагалі це нормальна історія для митця — передбачати якісь зміни, бурю. Ти як рупор. Ти готуєш підґрунтя.
Н. Г.:Подекуди інтуїтивно щось заримувалось, пішло в люди… Як відбулось із гуртом «ЦеШо» та їхньою піснею «Hate» («Ненависть»), з якою вони брали участь у національному відборі на «Євробачення». Ця пісня — реакція на всю зрадофілію у фейсбуку. І ви, власне, знаєте, в яку історію вилився сам відбір. Якщо митець уважно слухає, він не може не чути.
— Чи не здається вам, що в українському мистецтві завелику роль відіграє громадянська позиція? Розумію, що зараз це виправдано, але в історичній перспективі…
С. М.: Так, зараз відчуття загострене. Проте це знову історія про митця як про зв,язок між чимось позамежним і звичним. А на нас ще й впливає виховання в «Даху» — завжди перед тим, як щось робити, Влад нас запитує, про що ми думаємо, що болить, про що хочемо говорити. Адже ти ж не просто створіння під назвою «митець», ти — громадянин, ти — людина, яка живе в певних обставинах. Я не знаю, коли скінчаться ці часи. Звичайно, хотілося б, щоб закінчилася війна, щоб Україна відчула себе самостійною, а ми могли співати лише про сонце, квіти, радість і щастя.
Н. Г.: Для мене є ще один важливий момент. Мої думки з цього приводу проговорив Альберт Цукренко з прекрасного гурту «ХЗВ»: «Дуже боляче, коли підміняють поняття, адже це не політизація, у нас триває війна, йдеться про громадянську позицію людини як людини передусім».
— Хто вплинув на ваш колектив, на форму, на суть?
Н. Г.: Щонайменше це «ДахаБраха». Ми ж були акторами в одному театрі. І ми трохи схожі: один режисер, одна школа, спільний творчий шлях. У нас навіть була спільна вистава «Вій» у Швейцарії у 2012 році, де ми всі разом були музикантами, великим оркестром. Тоді «ДахаБраха» вже існувала, а Dakh Daughters ще ні.
С. М.: У нас також були класні проекти з угорським театром, з режисером Аттілою Віднянським з Берегово. У них дуже цікава школа. Ми спостерігали за їхньою взаємодією, щось брали за зразок. Ве-
лику роль зіграв і «ГогольFest» — ми були серед тих, хто створював фестиваль. Це була велика школа командного існування — і творчого, і технічного.
Н. Г.: Власне, це була ще й школа відповідальності. Ось ти запитуєш Влада з переляканими очима: «Як же я це зроблю?». А він каже: «Смело». І ти розумієш, що він дає тобі величезний кредит довіри, що все вдасться, якщо є бажання, ідея, мрія та розуміння, що та чому ти робиш.
— Епатаж — це невіддільна складова сучасного мистецтва?
С. М.: На першому місці чесність. Якщо це чесно, тоді будь-який епатаж — будь ласка. Епатаж заради епатажу, мистецтво заради мистецтва не працюватиме.
Н. Г.: Так, важливо бути чесними перед собою. Не забувати про землю, по якій ти ходиш.
Моя велика мрія, щоб років через п’ятдесят ми вже мали свободу бути такими, як є, свобо-ду, яку не потрібно виборювати на майданах. Свободу та гідність.
— Про вас часто можна почути як про певну іронію над нашим патріархальним суспільством. Чи погоджуєтеся ви з таким феміністичним трактуванням?
С. М.: У нас була дуже смішна історія під час фестивалю Wiener Festwochen у Відні. Перше питання з публіки після концерту: «А ви феміністки?». І тут Влад каже: «Можна я відповім?».
Н. Г.: Велика патріархальна складова нашого колективу — це Владислав Троїцький, який і створює енергетичний баланс. Він — режисер, наш гуру й тато. Власне, феміністичні меседжі як такі не є важливими для нас. Тобто вони можуть виникати самі собою, позасвідомо, але спеціального посилання в нас немає. Ми всі об’єдналися не заради цього, скажімо так. Узагалі, моя велика мрія, щоб років через п’ятдесят ми вже мали свободу бути такими, як є, свободу, яку не потрібно виборювати на майданах. Свободу та гідність.
— Сьогодні часто можна почути про певний ренесанс української культури. Ви погоджуєтеся з таким трактуванням? Чи так бачать це лише люди, які до цього не звертали на культуру уваги?
С. М.: Власне, кожне покоління переживає свій ренесанс. Це нормально. Кожне думає, що саме зараз настали часи змін. Проте так, враховуючи нашу загострену ситуацію, всі сфери життя почали якось активніше ворушити своїми «вусиками», своїми локаторами.
Н. Г.: Звичайно, в культурі є певні зрушення. Це нормальний суспільний процес. Я б не називала це ренесансом, я — прибічник швидкої еволюції. На жаль, все відбувається не так швидко, як я хочу. Проте через те, що це еволюція, а не революція (я наголошую на цьому!), воно не буде так різко.
— Впевнений, на ваших гастролях часто трапляються різні курйозні ситуації…
С. М.: З останніх: коли ми летіли до Франції, загубилася половина нашого багажу, зокрема костюми та деякі інструменти. Три роки тому ми б запанікували, а зараз ми до цього якось дуже спокійно поставилися. Нас підтримав весь фестиваль. Уся організаційна команда шукала для нас інструменти.
Н. Г.: Ці шалені костюми, які тоді знайшли за годину, ми одягли на наш великий концерт у Києві. Нам їх подарували. Немає нічого прекраснішого для художника, ніж потрапити в курйозну ситуацію. Доводиться творити тут і зараз.
