На всі руки майстер. Ахтем Сеітаблаєв
На цьогорічному Каннському фестивалі в офіційній конкурсній програмі брав участь українській фільм «Додому», в якому герой цієї розмови зіграв роль дещо авторитарного і консервативного батька. Стрічку можна назвати і кримськотатарською — адже і режисер, і виконавці головних ролей — представники саме цього народу.
Як актор Ахтем щойно завершив роботу в фільмі Романа Балаяна «Ми є… Ми поруч», знімається у стрічці «Інший Франко» Ігоря Висневського, паралельно грає в театрі. Як режисер працює над фільмом за п’єсою Олега Сенцова і завершує історичну драму «Захар Беркут», прем’єра якої запланована на 10 жовтня.
— Ахтеме, розкажіть про свої враження від Каннського фестивалю. Те, що український фільм потрапив до офіційної конкурсної програми, — це вже подія.
— Так, повнометражний дебют молодого режисера Нарімана Алієва, стрічка «Додому» («Evge») змагалася в «Особливому погляді», другій за важливістю конкурсній програмі кінофестивалю. Це історія про батька і його молодшого сина, які їдуть до окупованого Криму, щоб поховати старшого сина на батьківщині. І хоч ми не перемогли, нас в Каннах приймали дуже тепло.
— Ви з дитинства бачили себе у цій професії?
— Думок про акторство не було. Незадовго до закінчення школи ми повернулися до Криму з Узбекистану, і я планував вступити на факультет фізичного виховання, адже займався спортом. Проте на першому ж іспиті мене «зрізали», це був 1989 рік, — я написав твір про роль комуністичної партії в житті радянської людини так, як вважав за потрібне. Тоді мама потайки віддала мої документи до кримського культурно-просвітницького училища, де набирався курс акторів, які мали увійти до складу кримськотатарського театру, що тоді відроджувався. Недовго розмірковуючи, вирішив спробувати, і десь за рік з подивом виявив, що це моє, що мені вдається. Потім почалися головні ролі в театрі, аж поки одного дня мій дядько сказав, що завтра я їду до Києва вступати на режисерський. І хоча я не дуже розумів, для чого це мені, адже акторська кар’єра складалася успішно, однак погодився й поїхав, вступив. Коли я запитую маму зараз, навіщо віддала мої документи в училище, вона каже: «Я бачила ще з дитинства, що в тебе є талант». Вона сама закінчила акторський факультет, але ніколи не працювала за професією і першу свою роль зіграла у моїй «Хайтармі».
Вистава “Море…ніч…свічки…”, постановка- Едуард Митницький. Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Київ, Україна. 2019
— «Хайтарма», яка зробила вас відомим — це фільм про депортацію кримських татар. Це й ваша особиста історія, напевно, дуже болюча. Коли ви бралися за неї, чи не сумнівалися, що не впораєтеся, розбурхаєте старі рани?
— Звісно, я дуже хвилювався, адже розумів, що до нього буде прикута увага і з боку тих, кого колись депортували, зокрема моєї родини (взагалі, серед кримських татар немає нікого, кого б це не торкнулося), і тих, хто має іншу думку щодо цих подій. Це була доволі масштабна стрічка — ми залучили майже 1,5 ти-
сячі людей. Багато з них, хто знімався у масових сценах, були справді депортовані ще в дитинстві. Коли я запитував, навіщо їм це потрібно, вони відповідали: «Коли ти довго живеш з тавром зрадника, то знімання в кіно, яке описує ті події, — це як жорстка психотерапія. І це на благо». Тож, дякуючи Всевишньому і всій нашій команді, все склалося.
З партнеркою по шоу «Танці з зірками» Оленою Шоптенко.
— Стрічка «Чужа молитва», теж данина вашому народу, зачепила за живе і українців, і кримських татар. Як гадаєте, що в нас з вами, у наших двох народів, спільного?
— Я не міг пройти повз цієї історії — жінки, яка врятувала понад 90 дітей-іудеїв, засуджених на смерть. І як людина, і як режисер, і як кримський татарин.
Що ж до спільності наших народів — ми мешкаємо поруч, і в нас багато чого перетинається в побуті, мові: слова «майдан» чи «козак» — тюркського походження. На жаль, тривалий час нашу історію писали не ми — не кримські татари й не українці, а російські імперські історики. І тому багато сюжетів було про те, як ми воювали один з одним. Проте у нашій спільній історії було й багато інших — коли ми об’єднувались, як, скажімо, в бою під Жовтими Водами, Берестечком, Конотопом. Мало хто знає, що у 1523 році кримський хан разом із запорізькими козаками здійснили спільний похід на Москву й навіть спалили її. Згадуючи минуле, ми краще пізнаємо один одного і з подивом розуміємо, яка багата у нас спільна історія.
— Ще одна ваша творча візитівка — «Кіборги», фільм про героїчну оборону донецького аеропорту. Що він для вас?
— Цей фільм дуже важливий для мене, бо я вважаю, що ми є свідками народження нової української політичної нації. Хоча останні події й показують, що цей процес ще триває і він дуже непростий. Проте й зараз є багато тих, хто розуміє, що таке фундаментальні цінності й чітко знає, що хоче жити у європейській країні, прагне брати участь у її створенні.
Я завжди казав, що ця стрічка — не про війну. Вона про мир, який народжується унаслідок війни. Тому для нас було дуже важливо зосередитись не так на бойових діях, як на діалогах, розмовах. Для мене велика честь, що багато хто з учасників тих подій зголосилися дати інтерв’ю, власне, сценарій був написаний з реальних спогадів. І той відгук, який ми отримали потім від військових, мене надихає і мотивує працювати далі. Як і те, що фільм зібрав непогану касу й став популярним, що було для мене несподівано: це ж не комедія, не легке кіно. Найголовнішою ж, напевно, була можливість розповісти про справжніх людей — зробити для них те, що я можу зробити на своєму місці.
«Захар Беркут» — це історія про країну, про людей, які прагнуть свобод і готові відстоювати їх. Це розповідь про те, чим ти здатен пожертвувати заради тих, хто довірив тобі своє життя.
— Наразі триває робота над вашим новим фільмом «Захар Беркут». Чому вирішили взятися за класику? Це нове її прочитання?
— Не можу так сказати, але знімальні засоби і деякі акценти у стрічці спрямовані на те, щоб вона сприймалась як сучасна історія — на тлі стародавньої. Є чудовий фільм 1971 ро-
ку Леоніда Осики із зірковим складом українських акторів, який я не раз переглядав і багато чого з нього для себе взяв. Це в жодному разі не змагання, не спроба щось комусь довести.
Найперше, це свідчення того, що Іван Франко — драматург світового рівня, і проблематика, той меседж, який він заклав у твір, актуальний завжди. Це історія про країну, про людей, які прагнуть свобод і готові відстоювати їх. Це історія про те, чим ти здатен пожертвувати заради тих, хто довірив тобі своє життя. Це історія і зрадництва, і сміливості, й кохання. Тому мені це цікаво.
— Я чула, що ви працюєте над непростою стрічкою — «Номери» за п’єсою Олега Сенцова.
— Я двічі з різних причин відмовлявся від цієї стрічки. Водночас п’єса Олега мені дуже сподобалася — мені вона чимось схожа на «В очікуванні Годо» Семюеля Беккета. Коли до мене втретє звернулася продюсер Анна Паленчук, вирішили, що я розповім Олегу про свої враження і те, як би я це знімав, а він серед усіх запропонованих варіантів вибере найліпший. За два тижні він написав листа, що хоче, щоб саме я зняв цю стрічку. Для мене це дуже цінно. Наразі виробничий процес майже завершений і ми домовляємося з різними кінофестивалями, де може відбутися світова прем’єра. Можливо, вже цього року або ж наступного.
Під час роботи над фільмом «Захар Беркут».
— Ви якось анонсували стрічку про легендарний рейд 95-ї бригади влітку 2014 року на Донбасі та фільм на основі подій у Криму, коли окупанти не пускали на півострів Мустафу Джемілєва, і тисячі людей пішли до кордону його зустрічати.
— Ми потроху збираємо матеріал для цих фільмів, це є у мріях і планах. Проте, якщо ми отримаємо матеріальну підтримку й виграємо пітчинг від Держкіно, насамперед зніматимемо «Конотопську битву» і авантюрно-пригодницьку комедію «Україна. Квест».
— Акторство й режисерство — це для вас рівновеликі речі чи щось переважує?
— Якщо розмірковувати з погляду комфортнішого існування — то це акторство. Якщо ж про драйв, яскраве насичене життя — це, звісно, режисура.
— Фільми — як діти. Якщо про, власне, дітей і особисте життя ви волієте не говорити, згадаймо про життя громадське, дуже активне. Що важливо для нашого нинішнього суспільства, на ваш погляд?
— Я зі своєю громадською позицією вже давно визначився. Може, комусь вона не до вподоби — але я ж не стодоларова купюра, щоб подобатися всім. Я маю свою позицію і не можу мовчати, адже вважаю це своїм громадянським обов’язком і справою честі.
Узагалі, важливо не мовчати і діяти. Консолідувати ту частину суспільства, якій не байдуже майбутнє країни. Тому що так звана втома від війни переважно є в тих, кого вона ніяким чином не зачепила. І це стало можливим саме завдяки людям на фронті, які роблять все для цього.
— Як відпочиваєте від усієї цієї активності?
— Дуже просто — диван, телевізор, кіно. Провести час із дітьми. Це і є найліпший відпочинок.
— Про що мрієте? Що б хотіли побажати нашим читачам?
— Бажаю миру після перемоги. Повернення Криму й окупованого Донбасу. Тепла в домі, радості й любові, здорових дітей. Власне, це і є мої мрії.
Вікторія Шапаренко
