Час для насолоди мистецтвом: частина дванадцята

Микола Яцурак народився у мальовничому селі Великий Ключів. Мистецьку освіту здобув в Інституті мистецтв ПНУ імені Стефаника, також навчався на філософсько-теологічному факультетах ЧНУ імені Федьковича й Острозької академії. Нині художник мешкає й працює у Коломиї. Микола Яцурак є учасником різноманітних виставок і пленерів.

– Пане Миколо, що привело вас у мистецтво?

– Я народився у звичайній сім’ї, яка не мала відношення до мистецтва. Дитяче захоплення малюванням дуже скоро переросло в сенс життя. Мріяв стати художником і священиком і сам розписати собі храм.

– Ваше найяскравіше арт-враження дитинства, що вплинуло на вас як на художника?

– Перше яскраве враження було в художній школі, коли побачив справжній мольберт з олійною роботою, яку пам’ятаю в деталях і донині. Саме вона дала поштовх у формуванні моєї художньої манери.

– Як би ви охарактеризували своє мистецтво п’ятьма словами?

– Пленерне, повітряне, правдиве, вільне, щире.

– Ваше мистецтво – це добре продумані дії або ж те, що йде з підсвідомості?

– Буває по-різному, але більшість робіт пишу на пленері, де стан погоди мобілізує, заставляє ухвалювати правильні рішення, вирішувати живописні завдання. Пленерні роботи рідко закінчую в майстерні, щоб не втратити емоції стану зворотнього зв’язку з натурою. Звичайно, є речі та події, бачення яких передати через пейзаж або натюрморт складно.

 – Які проблеми ви включаєте у коло своїх мистецьких зацікавлень?

– Вважаю, що робота має нести в собі позитив, любов, добру енергетику, а для цього потрібна школа. Як на мене, художник не має права, не вивчивши натуру, починати її «творчо» переосмислювати. Поважаю усі напрямки в живописі, поважаю кожного митця, який творить, хай і не завжди та чи інша манера підходить мені по духу. Прикро, коли нівелюється традиція, школа, а нав’язується щось, що важко назвати мистецтвом.

– Назвіть одну виставку, яка у вашій кар’єрі була особливо значущою? Чим вона запам’яталася?

– Виставка – це подія,  де стоїш, як на власному похороні, і слухаєш, який ти класний, талановитий, неповторний тощо. Кожна має велике значення, але найвагомішою вважаю першу персональну виставку. Виставки необхідні, бо тільки в такий спосіб є можливість «поміряти температуру», зрозуміти помилки.

 – Чи продовжуєте працювати над новими темами, картинами сьогодні в режимі карантину?

– Для творчості треба, щоб співала душа, але в світі подій та новин, пов’язаних, зокрема, з коронавірусом, їй не до співу. Проте попри те намагаюся щось робити – це натюрморти та поїздки на етюди поміж дощами.

– Поділіться лайфхаками вашого перебування на карантині в ці непрості для планети дні?

– Сім’я, камін, живопис і друзі.

– Заглянемо в майбутнє: як, на вашу думку, зміниться світ після пандемії? Розглядаємо, будь ласка, оптимістичний сценарій!

– Пандемія – це річ, з якою, хочемо чи не хочемо, мусимо навчитися жити. Це час,  коли люди задумалися над запитаннями: хто ми? звідки ми? куди йдемо? Люди зрозуміли свою безпорадність перед природою і богом, тому надіюся, що у мистецтві відношення до природи поміняється і, нарешті, її перестануть у своїх творах спотворювати.