Андрій Курков: успішний і незалежний

З паном Курковим ми зустрілися сонячного зимового дня в затишному столичному кафе. Він щойно повернувся зі Сходу України, де в межах проекту «Схід читає» в компанії Сергія Жадана та інших письменників відвідав Сватове, Щастя, Старобільськ, Станицю Луганську. Незабаром летить до Індії — проводитиме майстер-класи, де вчитиме дітей структуровано записувати історії та казки. «Діти все одно повсякчас щось вигадують», — посміхається пан Курков.

У грудні 2018 року письменник очолив український осередок міжнародного ПЕН-клубу, має багато планів і задумів: співпраця з ПЕН-клубами Центральної та Східної Європи, протидія фейковим новинам, розвиток дискусійної культури, створення єдиного культурно-інформаційного простору («Частина нашої країни живе в чужому контексті») з поїздками молодих письменників райцентрами.

Останній роман письменника «Сірі бджоли», якого презентовано на «Книжковому Арсеналі» торік, резонує з нашим сьогоденням: він розповідає про життя людей у так званій сірій зоні на Сході. У головного героя, молодого пенсіонера з інвалідністю, є одна цінність — маленька пасіка. Обороняючи її від пострілів з обох сторін конфлікту, він турбується про одне — як і куди з настанням весни вивезти бджіл, щоб у меду не було присмаку війни.

— Пане Андрію, ваші два останні романи, «Шенгенська історія» і «Сірі бджоли», можна назвати успішними у світовому масштабі. Як гадаєте, чому вони знайшли відгук у читачів?

— Спрацювала моя репутація, несхожість цих романів на всі інші, їхня актуальність, важливість тем. Хоча «Шенгенська історія» більше для Європи, «Сірі бджоли» — для нас. Наразі в Театрі на Подолі йдуть репетиції п’єси мого авторства за цим романом. Прем’єра призначена на 11 травня, у головній ролі Сергійовича — Богдан Бенюк. Уже маємо пропозиції поставити «Сірі бджоли» в Тернополі, Харкові, Копенгагені. Роман придбали для видання у Великій Британії, Данії, в німецькомовному просторі, в Ірані.

— Іран — це якось несподівано.

— Це дуже специфічна країна. Попередня моя книжка, яку там видали, написана ще за радянських часів. У ній ідеться про таємну історію СРСР — тобто про таємну історію будь-якої держави, якщо вона приховує справжню історію та підсовує громадянам відшліфовану версію. Раптом вони видали цю книжку, написали, що вона для них дуже актуальна. Тепер видають «Сірі бджоли». Мені здається, суспільство там живе подвійним життям — офіційно це мусульманська країна, з поліцією моралі, де все заборонено. З іншого боку, половина культурного життя проходить в андеграунді. Усередині майже кожної квартири, де живуть молоді люди, не виконуються вимоги «мусульманської моралі», яку нав’язує молоді влада.

— Розкажіть, будь ласка, про «Шенгенську історію». Чому обрали тему Литви та Європи?

— Цей роман писався з трьома цілями: по-перше, подякувати литовцям, які ще з Помаранчевої революції підтримують наш рух до Європи. До того ж самі литовці часто мені скаржаться, що в Європі забута історична роль Великого Князівства Литовського, найбільшої європейської держави XV сторіччя.

По-друге, показати, що відбувається, коли підіймається шлагбаум, і це стає символом запрошення — якщо відкриті двері, то можна йти. У цьому сенсі — це роман про пересічну молодь.

І по-третє. Це роман про Європу горизонтальну та про Європу вертикальну. Горизонтальна — це Європа, яка забула свою історію і реагує на дрібні речі так, ніби це надважливі матерії, від яких залежить подальша європейська доля. Вертикальна — це Європа тієї частини суспільства, яка пам’ятає історію і не готова на догоду популістам чи радикалам змінювати хід європейської історії. Тому що найлегше — змінювати маршрут, коли ти не пам’ятаєш, який маршрут було обрано раніше.

— Як узагалі ваша творчість сприймається за кордоном?

— Через мої книжки знайомляться з Україною. Я не міг довго зрозуміти успіху «Пікніка на льоду», а потім мені пояснили, що цей роман без «чорнухи» пояснює стан суспільства в пострадянській фазі — дезінтеграція та спроба перезавантаження на рівні особистостей. Час, коли людина раптом починає усвідомлювати, що все в її житті залежить лише від неї. Тема пострадянського суспільства тоді цікавила багатьох, але перекладалися тільки «чернушные романы» російських письменників, де з ненавистю описувалося все, що відбувається, і ця ненависть відчувалась у ставленні до героїв, країни, а інколи до самого себе. Книжки були заряджені негативною енергією авторів, їх ніхто не хотів дочитувати. Моя ж виявилася першою, а може, і єдиною, яка показувала ситуацію очима автора, але автор любить своїх героїв, країну, яку описує, — щоб навіть в найдраматичніші моменти в читача лишалася надія, що все буде добре. Тобто принцип хепі-енду, позитивного меседжу. Поєднання гумору, чорного гумору, іронії та реального трагізму було дуже незвичним для європейської літератури. Власне, таким і залишається.

— А чи можливо в Україні жити виключно з письменництва?

— У нас заробляти тільки на книжках майже нереально. Якби все було за європейськими стандартами, може, десять письменників у нас і могли б жити зі своїх книжок. Проте ми не маємо книжкового ринку, не знаємо, що продається вдало, а що — погано, бо немає рейтингу. Якби у нас тут була Німеччина, то щотижня в додатку до журналу Spiegel публікувався список із 500 новими книжками й статистикою їхніх продажів.

Проте є приблизно двадцять письменників, яких видають поза Україною. Гадаю, закордонні гонорари допомагають виживати тут без особливих проблем. Вихід на міжнародний рівень гарантує професійність — тоді людина займається лише літературою.

Скажімо, у мене книжка пишеться півтора року, іноді два, інколи й довше, я можу отримати за неї максимум дві тисячі євро в гривнях авансу. До того ж аванс вирахують з роялті — тобто з моїх відсотків від продажів. Тепер розділіть ці дві тисячі на роки написання книжки.

— Але ж ми бачимо довгі черги у Львові під час Форуму видавців, у Києві на «Книжковому Арсеналі»…

— Розумієте, протягом кількох днів, коли тривають ці два заходи, продається, мабуть, така кількість книжок — а може, й більше, — як у всій Україні протягом року. У Львові реально купують книжки тільки під час Форуму. Форуму немає — немає людей в книгарнях. Вісім років тому в Польщі сума книжкового товарообігу становила 40 мільйонів євро. Це вже ринок. У нас, гадаю, і до мільйона не доходить.

Електронний продаж у нас становить, мабуть, менше ніж один відсоток від паперового. У Європі — 2–3, в Америці — 50, у Британії — 25 відсотків. Виходить, «стара» Європа цифрові файли не читає.

— Проте ви, мабуть, від українського ринку не надто залежні?

— Успіх для письменника — це коли він може залишатися письменником 24 години на добу. Насправді ж фінансова незалежність письменника означає незалежність його думки. У цьому розумінні я щаслива людина: я не залежу від українських гонорарів та українських політиків, підтримую те, що мені подобається, що вважаю за правильне. Ще років 15 тому, перед парламентськими виборами, мені запропонували йти за списками аж п’ять партій. Якби тоді, в мої 45, я ще шукав гроші на життя і не міг бути професійним письменником, то спокуса була б великою — йти в публічний простір, де можна заробляти гроші, але транслювати не свої думки, підпадаючи під групову цензуру чи навіть самоцензуру.

— Пару місяців тому ви очолили український ПЕН-клуб. Що взагалі робить ця організація?

— ПЕН-клуб працює майже однаково в усіх країнах, де він існує. Половина часу, а інколи навіть і більше, йде на захист свободи слова та думки, на акції, присвячені звільненню ув’язнених письменників, журналістів, есеїстів. Окремий напрям — підтримка толерантності. Ще одна надважлива місія — переклади на малі мови, яким важко пробитися на літературну світову сцену.

Щодо українського ПЕНу, то до 2000-х років він існував де-юре, а де-факто не провадив жодної діяльності. Справді ожив за президентства есеїста й філософа Миколи Рябчука: саме завдяки його зусиллям вдалося провести світовий конгрес ПЕН-клубу в Львові рік тому.

Наразі запущено декілька проектів, серед яких дискусійний клуб, який нам конче потрібний через брак відкритої публічної дискусії в Україні з будь-якої тематики та відсутність культури ведення дискусії.

У нас досі не існує загального українського культурно-інформаційного простору, і це величезна проблема. Тому ми розпочали проект, у межах якого письменники, насамперед молоді, їздять малими містами України. Паралельно Сергій Жадан і його благодійний фонд ведуть проект «Схід читає» — зі схожими поїздками саме до Луганської та Донецької областей.

Планів багато: є задум продовжити регулярні зустрічі президентів ПЕНів Центральної та Східної Європи в Україні. Востаннє ми зустрічалися на фестивалі «Меридіан Чернівці». Хоча це поетичний фестиваль, ми привнесли в нього політичну нотку й запросили членів ПЕНу з німецькомовних і балтійських країн. Дискутували про токсичність постправди, про фейки — вчергове звертали увагу людей, що треба обережніше ставитися до джерел інформації.

— Підійміть завісу — над чим наразі працюєте?

— Після десятирічного обговорення нарешті почали писати роман з Юрієм Винничуком. Це така пародія-не-пародія, але український варіант Дена Брауна — майже поза політикою, але із сакральними таємницями й подібним. Маємо дві сюжетні лінії — сьогодення і XII століття, і кожен з нас відповідає за свою. Основна проблема — в Юрія легко впізнаваний стиль та інтонації і в мене так само. Тож доведеться уніфікувати текст — робити так, щоб ніхто не міг сказати, що цей розділ писав Курков, а цей — Винничук. Досягти цього можна лише хірургічним шляхом. Буде багато постпродакшну, як кажуть у кіно. Результат насправді залежатиме від рівня нашої взаємної толерантності.

Спілкувався Вадим Нагайчук