Як «ДахаБраха» гармонiю з хаосу творить
«ДахаБраху» простіше застати десь на гастролях в Америці чи Європі, ніж в Україні. А зібрати всіх чотирьох учасників разом майже неможливо. Ось і мені вдалося «піймати» лише одного — Марка Галаневича, єдиного чоловіка гурту й головного давця інтерв’ю. За словами Марка, дівчата — Iрина Коваленко, Олена Цибульська, Нiна Гаренецька — більше люблять співати, аніж розмовляти. За освітою вони етнографи й зналися ще зі шкільних років, коли співали в художніх колективах.
Гурт «ДахаБраха» виріс із театру «Дах», незмінним керівником якого є Влад Троїцький, організатор «Гогольfest» та ідейний натхненник колективів Nova Opera, «ЦеШо» та ще одного успішного культурного продукту — дівочого фрік-кабаре Dakh Daughters. До речі, Ніна Гаренецька грає і в ньому. На час нашої з Марком розмови Dakh Daughters підкорювали США й Канаду, збираючи переповнені зали та захоплені відгуки преси.
«ДахаБраха» виконує українські народні пісні під акомпанемент віолончелі, акордеону й ударних усіх народів світу, причім тексти складно розібрати навіть українцям через кількість архаїзмів, діалектизмів і специфічну манеру співу. Їхня «Шо з-под дуба» стала найвідомішою композицією з репертуару — вона звучить у саундтреку до серіалу «Фарго», а Девід Бекхем голиться під неї у рекламному ролику свого бренда. Серед фанатів гурту — Метт Ґрейнінґ, творець «Сімпсонів», який не пропускає жодного виступу колективу в Лос-Анджелесі.
Коли Марко намагається згадати всі міста, де гурт гастролював, йому це складно. Та й всі фестивалі не перелічити — вони відіграли на понад трьох десятків, серед яких справжні «монстри»: британський «Гластонбері», угорський «Сігет», каліфорнійський Desert Daze.
— Марку, ви постійно в дорозі. Чи не втомилися від цього?
— Ніхто не знає, скільки це триватиме — все в цьому світі змінюється. Наразі ми цікаві й потрібні. Запрошують — їдемо. Визнаю, у сімейному плані все це складно — дітки, а їх у мене двоє, хочуть уваги батьків. (Дружина Марка Наталя Біда є учасницею Dakh Daughters. — Прим. авт.) Перед новорічними святами всі зробили перерву, щоби побути з рідними.
Усе плануємо задовго наперед, навіть час на створення нових пісень. Наступна наша здибанка — наприкінці лютого, попрацюємо над другою половиною нового альбому. Етап творення завжди відбувається в театрі «Дах» — це наше місце сили.
— Чим вам запам’ятався 2018-й?
— Ми зробили прекрасний тур Україною і вкотре переконалися, як нам не вистачає українського глядача. Збирали повні зали з уважною, дуже емоційною публікою — відкритою, щирою. І рідний для «ДахаБраха» Київ надзвичайно потішив — тут ми дали два аншлагові концерти.
Не знаю, чи ставитимете ви мені запитання щодо планів… 2019 рік у нас уже розписаний — знову гастролі у Франції, США, Канаді. Але все ж таки зробимо один великий концерт у київському Палаці спорту 6 грудня. Будемо справжніми зірками. (Посміхається.) Хочемо, щоби вмістилися всі наші друзі, родичі, знайомі, яких обов’язково запросимо.
А ще в колективі відбулася чудова подія — наша Іринка народила дитинку. Ми з малям уже відпрацювали два американських тури.
— На всіх континентах уже побували?
— Не були тільки в Африці. До речі, недавно трапилася потішна історія. Після нашого виступу на фестивалі в Каліфорнії один темношкірий музикант зізнався у своїй прихильності. Мовляв, ви ж «ДахаБраха», ви круті, я вас люблю ще з того фестивалю в Нігерії. Ага, на якому нас не було. А от скільки об’їхали міст, навіть не знаю. Країн — десь зо тридцять п’ять буде.
— Можете пригадати найдивнішу реакцію публіки на ваші виступи?
— Це було в Китаї. Та країна видалася якоюсь чужою планетою. Інші люди, звичаї плюс те, що ми називаємо «совок». Наприклад, зал починав плескати тільки після оплесків ведучої концерту. Так, ніби показали: можна!
Ми не відчували обміну енергією. Місцеві звукотехніки підбігли після концерту, кажуть: «Це успіх, це неймовірно!». А ми такі: «Точно?».
Ще там була дівчинка рочків трьох, яка реагувала дуже жваво, плескала, а дідусь із бабусею постійно її стримували. І раптом вона вистрибнула до сцени й почала танцювати. Миттєво підбігли працівники, всадовили її на місце, насварили дорослих. На нас це справило гнітюче враження. Усі мають сидіти з руками на колінцях. Дивишся — і серце крається. Ніби змалку людей привчають не висовуватися. Не знаю, чи це конфуціанська традиція, чи комуністична, чи суміш всього докупи. Ми звикли до бурхливих оплесків, емоційної публіки, яка стоїть у довгих чергах за автографом і розкуповує диски.
— «ДахаБраха» родом з театру. Я добре пам’ятаю трилогію «Україна містична», де чи не єдиними словами у виставах були тексти пісень, які ви виконували. Сумуєте за театром?
— Це був величезний досвід — впевнений, що для нас чотирьох. Театр мене багато в чому сформував як особистість, і я згадую його з приємністю. Скажімо, десять аншлагових вистав «Прологу до Макбета» у лондонському в «Барбiкан-центрi», куди привозять з усього свiту лише найкраще. Але життя музиканта таке насичене, що не дає сумувати. Я звик себе налаштовувати жити сьогоденням, радіти й дякувати Господеві та всім причетним за те, що маю зараз. Мене все влаштовує, і я щаслива людина.
— Театр, зрештою, не зник — «ДахаБраха» бере участь у проектах Влада Троїцького в межах «Гогольfest». Та й сильна візуальна складова у ваших виступах є — взяти хоча б образи.
— Так, музичні критики і за кордоном, і тут, зазначають, що у наших виступах присутній театральний бекграунд, хоча ми просто сидимо. Але у побудові концерту, наших жестах руками відчутний саме театральний досвід. Любимо цікаву картинку — коли виступаємо в Україні, використовуємо 3D-мапінг, світлові проекції. В тури не возимо, бо це дорого. Тому балуємо відеорядом тільки українців.
— Хто для вас Влад Троїцький зараз?
— Це наш учитель, товариш. Це людина, на яку ми орієнтуємося в багатьох сферах. Естетичний смак Влада для нас дуже важливий, тому граємо йому нові пісні. Іноді випускали щось таке, що йому не дуже подобалося. Наприклад, «Шо з-под дуба» — та, яку ми грали на BBC, що в саундтреку «Фарго» і рекламі Девіда Бекхема. Ми познайомилися з Владом ще у 2002 році. Після першої розмови з ним я зрозумів, що за цією людиною готовий іти. Він дуже відкритий. Особистість величезного масштабу, яка здатна краще за нас самих оцінити всю глибину української культури, її потенціал, побачити її в розвитку, в контексті світу. Те, що він створює за своїх умов, — а в нього немає ні спонсорської підтримки, ні мистецького центру — вражає.
— Відчуваєте себе носіями, хранителями традицій? Адже тексти майже всіх ваших композицій народні.
— Відчуваємо дотичність до традицій. Проте говорити, що ми хранителі, було би нечесно. Фольклор — наше натхнення, сила, яка дає нам змогу творити щось нове. Носії, мабуть, так — адже основа етнічна, українська. У дев’яноста відсотків міст, де ми виступаємо за межами України, наша музика — це вперше щось звучить українське. Це щеплення до українського. Люди нам пишуть, що після концерту більше цікавляться Україною, стежать за новинами, глибше знайомляться з культурою. Для багатьох «ДахаБраха» стає уособленням нашої країни. Тому вважаємо, що маємо місію — несемо один із проявів української культури.
— Виходить, Україна — все ще біла пляма на глобусі?
— Нам «тут» здається, що нас «там» усі знають. Насправді потрібно ще дуже багато працювати. Візьмемо до прикладу Росію, бо будемо ще довго себе порівнювати з нею. Російська культурна експансія почалася ще на початку ХХ століття — балет, класична музика, театр — це все сталі бренди. Нам до цього рівня ще багато презентувати себе…
Після концертів ми піднімаємо український прапор і говоримо важливі речі — про агресію, війну. Пару фраз, щоб не перетворювати виступи на політичні акції. Але для нас важливо дати людям сигнал. На жаль, в інформаційному просторі багатьох країн України не існує. Тому намагаємося робити, що можемо.
— Колективу «ДахаБраха» вже 13 років. Як вам відчувається, був ваш шлях до успіху простим чи тернистим?
— Він якийсь інакший. Для музикантів найпростіший шлях до успіху — через телевізор. Не можу сказати, що ми відмовлялися від «ящика», — нас просто туди не запрошували, не формат. Проте у нас не було прагнення щось доводити, завойовувати всі сцени, отримувати нагороди. Ми не співали, тримаючи в голові думки про визнання. Нам подобалося робити нашу музику, виступати перед людьми. Я щось почав дуже нескромно розповідати, які ми скромні. (Сміється.) Але так, я вважаю, що ми успішні.
Три персональних запитання до Ірини Коваленко, Ніни Гаренецької й Олени Цибульської
Iрина Коваленко.
Пані Ірино, як це — гастролювати з немовлям?
— Спершу здавалося, що буде нескладно, але з народженням дитинки всі мої уявлення про те, що я супержінка і все у мене під контролем, залишилися десь уві сні. Думка про гастролі, які мали відбутися за півтора місяці, засмучувала, ще й моїй мамі не дали візу до США, а я розраховувала на її допомогу. Доводилося шукати бебісітерів на час концертів. На щастя, зараз мама може їздити зі мною.
Я дуже вдячна моїм колегам, які мають досвід батьківства. Вони підтримували та допомагали, співали колискові та розважали маля. Під час виступу я не думаю про дитину, бо то є інший вимір, космос. Сідаю на своє місце на сцені, заплющую очі, й лечу… Відбувається магія між глядачем і нами. Але після останніх акордів я вже мама! Лечу до своєї Софійки, бо відчуття таке, що півжиття її не бачила.
Ніна Гаренецька.
Пані Ніно, Чи складно бути солісткою одразу в двох гуртах?
— Це непросто, адже забирає дуже багато часу й сил. Віддача має бути вдвічі більшою. Але мені надзвичайно цікаво — це дуже різні самобутні гурти, які утворилися під одним дахом, під впливом однієї людини — Влада Троїцького. Можливо, ми дещо подібні, адже є однією великою родиною. Участь у цих двох проектах — можливість краще пізнати й розвивати себе. Різняться вони насамперед енергією. Бурхлива енергія «ДахаБрахи» підживлюється давніми обрядовими, ритуальними піснями наших пращурів із надпотужним національним кодом. А фрік-кабаре Dakh Daughters має енергію вільних креативних людей, сильних дівчат, яких не спинити.
Олена Цибульська.
Пані Олено, ви викладали спів в університеті Шевченка. Чи спадає часом на думку, що колись повернетеся до викладання?
— Ніхто не знає, що він робитиме завтра, за місяць, за рік. Ми можемо планувати, кудись бігти, але В долі на нас інші плани. Тож я не говоритиму, що не повернуся до викладання. Вісім років в Інституті філології промайнули як один день. Я познайомилася з чудовими людьми, неймовірними викладачами, примножила друзів. Робота зі студентами — неабиякий досвід, що насамперед вимагає роботи над собою. І зараз я неймовірно пишаюся досягненнями студентів, яких знала.
Спілкувалася Марина Гудзевата
