Ігор Коновалов: творець ілюзій

Незабаром моїм «зайчикам» виповнюється 10 років. Мене часто про них запитують. Це такий образ інформації, який присутній на всіх полотнах. Є молекула води, а це моя інфо-«молекула». Адже нас оточує засилля інформації. З одного боку — інфотони — це виділені елементи духу часу, а з іншого — цифровий треш.

Ми живемо в епоху інфоделіки. До ХХ століття панувала психоделіка, тобто осяяння зсередини. Людина мала час відчути, переосмислити інформацію, оскільки її було не так багато. А зараз маємо осяяння ззовні, тому що тебе постійно атакує інформація.

Придумалися вони досить банально. Я сидів у майстерні мого друга Володимира Заїченка. Він такі цікаві абстракції пише, в яких кожен може побачити щось своє. І я подумав щодо різного тлумачення інформації, а образ підказало прізвище Володі. Пам’ятаю, прийшов додому і на комп’ютері змоделював 3D-образ.

Мої «зайчики» завжди літають. І фактично також — приблизно 80 картин відлетіли до Америки. До речі, мені друзі приносять зайців. Найрізноманітніших. Хтось сам робить, хтось привозить як сувенір.

Про початок

Я любив малювати, і в четвертому класі мама відвела мене до художньої студії. Учитель поставив змальовувати чорну ворону, і я втік. (Сміється.) Потім, після закінчення школи, а це були 1980-ті, пішов працювати на завод, у відділ контролю якості. Там сиділи три пані, років по тридцять. Мені, 17-річному, тоді здавалося, що їм по 50. І ось одного дня мене послали в художній відділ щось забрати. Тамтешні хлопці мені налили вина, я з ними випив — і мені там, звісно, сподобалося. Пам’ятаю, плакат висить: робочий, колгоспник та інтелігент в окулярах. «Хочеш — помалюй», — запропонували вони мені. І я почав малювати. А потім вони мені сказали, що є у нас художнє училище. Коли я туди вступив, мені відкрився зовсім інший світ. До того я знав одного художника — Шишкіна. Уже в училищі виникло бажання вступати до Київського художнього інституту.

«Жовта звичка». 190х147, Полотно, олія, 1992

Про свободу

У художньому інституті були всілякі пошуки. На мене впливали люди, яких я зараз називаю ключовими, ті, які давали напрям, — що читати, слухати.

У той час була епоха художників, що вірять, зараз натомість — епоха інституційних, адже майже всі працюють у межах галерей. Тоді не було інституцій, ми творили, як хотіли, нас кидало від теми до теми, від напряму до напряму. Це було мистецтво заради мистецтва. Це була епоха становлення.

Тоді, у 1990-ті, я був одним із засновників «Сквоту на Олегівській». Ми влаштували свій маленький світ, адже жили разом. Нам було все цікаво. Наприклад, дізнавалися, що проходить щось у Москві — і ввечері ми вже на вокзалі. Я і мої друзі-художники зі «Сквоту» влаштовували несподівані виставки й стали пропагандистами сучасного, постмодерністського мистецтва.

«Час дзвіночків». 205х154, Полотно, олія, 1992

Про мистецтво

У 1996 році я заснував «Фіктивну галерею Експедиція». Фіктивна галерея — це така концептуальна невидима конструкція, яка не має адреси, персоналу, яка не існує у фізичному просторі. Тоді була свобода від усього — від спонсорів, тому що ми все робили своїм коштом, від кордонів і правил, навіть їх порушували — ну не можна самобудом займатися, а ми це робили. Ми то посеред вулиці відправляли шлюпку зі своїми гіпсовими масками у міжпросторове плавання, то зводили різні конструкції на київських пагорбах. Деякі стоять ще й досі — ті, які з бетону. Це насправді новий напрям у мистецтві — хіл-арт, тобто мистецтво на пагорбах. Тоді все було інакше і мислили ми інакше. Це була свідома відмова від інституційного мистецтва.

Комерційним мистецтвом я почав займатися лише років 10 тому. Прийшла до мене якось дівчинка в майстерню, побачила роботи 1990-х років і показала галеристу, який зробив мою першу виставку. З цієї виставки купили відразу дві роботи на десять тисяч доларів. Я був шокований. І це просто лежало десь на шафі! На жаль, робіт тих років залишилося небагато, вони з різних причин втрачені.

Загалом, арт-ринок — це якийсь магічний простір. Ніхто не знає, чому одна робота того самого автора коштує 20, а інша — 50 тисяч. Які критерії?

Про зомбування культурою

Такі події, як, наприклад, венеційська бієнале — важливі й знакові для місця, де вони проводяться. Це спосіб популяризації міста, спосіб заявити про себе у світі. Це залучення капіталу, туристів. Було б дуже добре, якби у нас було щось подібне. А ще нам конче потрібна наша власна історія мистецтва, опрацьована науковцями, структурована й осмислена. У нас же є своя історія!

Нам потрібен музей сучасного мистецтва. І треба ростити культурно освічене суспільство, яке б розуміло, що в музеї ходити цікаво. Не проводити цілісінькі дні в торговельних центрах. Гляньте, чи багато у нашій пресі пишуть про культуру?! Про те, що відкрилася якась виставка?! Гадаю, культура має бути на першому місці. А потім уже економіка, політика. Потрібно зомбувати людей культурою.

Про правду й ілюзії

Картини — це ілюзії. І що таке правда? Коли починаєш над цим розмірковувати, то западає гадка, що може її й зовсім немає, а є своя думка. А ще якщо врахувати «точку сидіння»… Коли заходиш в інтернет, то місце сидіння вже не має географічного значення, а думка стикається з безліччю їй протилежних.

Є таке поняття — емоційна естетика. Коли дивишся на картину, і вона викликає якісь почуття, емоції. А є ментальна естетика — коли ти розумієш, що цей твір мистецтва створено для того, аби ти включав мізки.

Про натхнення

Іноді мучишся, але коли пазли всередині складаються… Я й сам не розумію, як це відбувається. Для мене мистецтво нематеріальне, воно ефемерне. Ми, художники, робимо відбитки ідей. Мистецтво нас відвідує. Іноді виходять такі відбитки, що ми самі й не очікуємо. Мистецтво — це як примха якась. Чому мені захотілося написати саме це? Художник — як фільтр, через який проходить мистецтво.

Мені живопис цікавий тим, що в ньому присутній людський чинник. Ось цей рух руки… Людина — це такий складний механізм! Я досі не можу зрозуміти, як ми влаштовані. Це скільки ж операцій має відбутися в мозку, щоб зробити мазок пензлем! І це все фіксується на поверхні полотна.

Записала Марина Гудзевата