«Антитіла», або Щеплення мистецтвом

Фронтмен гурту «Антитіла», молодіжний посол UNICEF в Україні, волонтер — у Тараса Тополі чимало різних іпостасей. Event Ukraine він відверто розповів про творчість, громадську діяльність і особисте.

У гурту «Антитіла» графік такий напружений, що домовитися з інтерв’ю було ще тим завданням. Вочевидь, музиканти не розслаблятимуться і наступного року: у 2020-му вони накриють музичною хвилею шоу Hello всю Україну й вже планують зарубіжні гастролі. Попри свою популярність, лідер «Антитіл»  Тарас Тополя — щирий, відкритий, простий. Жодне моє запитання не залишилося без відповіді.

— Тарасе, чимало молодих людей створюють групи, але далеко не всі «вистрілюють». У чому, на вашу думку, секрет успіху «Антитіл»?

— Не сказав би, що ми «вистрелили» — ми йшли до цього багато років. Формули однієї для всіх не існує. Що спрацювало у нас? Найперше — кожен із нас займається справою життя. Це натхнення, джерело задоволення, особиста й колективна реалізація. Друге — ми багато працювали й працюємо. Третє — те, що ми команда, яка живе однією метою, має спільні цінності.

— Що вас підтримувало на шляху до успіху? І як ви відчули, що стали популярними?

— Завжди було відчуття, що це моє. Коли було тяжко й опускалися руки, підтримували колеги, друзі, рідні. Переломного моменту, коли ми раптом відчули, що популярні, не було. Усе відбувалося поступово. Ми завжди намагалися робити знакові речі — музикою, ідеями, діями. Інша річ, що багато хто цього не помічав. Тепер, коли «Антитіла» зібрали стадіони у Львові, Харкові, Полтаві, Одесі та два заповнені вщент зали київського Палацу спорту, нас неможливо не помічати. І це факт.

Завдання артиста — через свою призму дати щось нове світу. Якоїсь миті тобі щось приходить — ти зловив, відчув, переварив, видав.

— Ви якось сказали: «Класичний рок помер. Залиште його для підручників. У сучасної молоді кліпове мислення, і «Антитіла» намагаються це враховувати». Як саме?

— Через обрамлення наших важливих, іноді «несмачних» ідей — у мелодії та певну музичну форму. Це як корінь женьшеню: він гіркий і неприємний на смак, але його «ховають» у солоденьке желе, і цукерочка з женьшенем стає корисною і смачною. Так і з нами: половина пісень «Антитіл» — соціальні, про важливі речі, які напружують і складно сприймаються людьми у чистому вигляді. І подавати їх краще, загортаючи. Ця обгортка — наше аранжування, мелодії, влучні метафори. Сучасна молодь хоче отримувати все швидко, і наша пісня має стати квінтесенцією важливого. Це також має звучати модно, виглядати свіжо, непересічно. Ми над цим працюємо, аби покоління, яке нас слухає зараз, могло прийняти нашу музику як свою. І щоб ми могли через неї передати свої ідеї.

Тарас Тополя та гурт Антитіла

Гурт «Антитіла»: Михайло Чирко, Дмитро Жолудь, Тарас Тополя, Дмитро Водовозов, Сергій Вусик.

— Ваші кліпи — як маленьке кіно. Не думали спробувати себе і в акторстві?

— Я скептично ставлюся до своїх акторських даних. Хоча, напевно, було б цікаво. Тоді це була б якась драматична роль, адже наше життя — радше драма, аніж комедія. Саме тому «Антитіла» всупереч українському наративу (майже вся народна музика — мінорна, сумна, тужлива, що є похідною від нашої нелегкої історії) намагається давати позитивне, світле звучання.

— У своїх піснях ви не боїтеся торкатися гострих тем, ділитися особистим. І це підкупає. Як вони народжуються?

— Першооснова всього єства, Всесвіту — це любов. А далі кожен ретранслює через себе, через свій світогляд і досвід цю любов у різні форми та похідні, яких безліч. Завдання артиста — через свою призму дати щось нове світу. Якоїсь миті тобі щось приходить — ти зловив, відчув, видав від себе. Або не приходить. Іноді ти думаєш, що на чомусь не варто робити акцент, а близькі та друзі кажуть: «Давай, саме ця пісня і потрібна». Тож все це — колективний процес. Він не має чіткої формули, але має вектор: ми розуміємо, для чого ми це робимо. «Антитіла» мають підтягувати слухача до вищого рівня відчуття світу, а не навпаки.

— Ваша дружина — теж співачка, Alyosha. Дві зірки у родині — це непросто?

— Якщо прибрати поняття «дві зірки», то ми дві пересічні людини з буденними клопотами. Ми ходимо в магазини, водимо дітей у садок і школу. Є нюанси з ненормованим робочим графіком: у нас постійно все шкереберть. Однак є й плюси — оскільки ми обоє живемо в такому ритмі, то ліпше одне одного розуміємо. Нам давно вже не треба нічого пояснювати. Усе тримається на довірі та прийнятті одне одного з усім, що є, без ілюзій.

Тарас Тополя с семьей и Alyosha

З дружиною Оленою Тополею (Alyosha) та синами Марком і Романом, у межах проєкту UNFPA «Щастя у 4 руки».

— Які золоті правила є у вашій родині? Alyosha якось згадувала про одне — говорити українською.

— Я не запровадив його імперативно, ми прийшли до цього вдвох. У 2015 році ми з Сергієм Вусиком (учасник групи «Антитіла». — Прим. авт.) волонтерами постійно їздили на схід, і відчули, що це взагалі таке — мати під боком режим, що намагається знищити нашу державу та не розглядає її як самостійну одиницю. Події останніх років показали, що носії української мови майже не піддавалися впливу російської пропаганди, бо перебували в іншій інформаційній площині. Я хочу, щоб мої діти жили в незалежній Україні, щоб для них рідною була саме українська. Російську вони і так вивчать, як і багато інших мов. Я народився і виріс у Києві, двомовному місті, чимало спілкуюся російською, але в родині та в публічному просторі — лише українською.

— Нещодавно ви стали молодіжним послом ЮНІСЕФ в Україні. Які обов’язки це на вас покладає?

— ЮНІСЕФ — це взагалі про молодь: дітей, підлітків, студентів. Я є амбасадором U-Report, ініціативи, яка реалізує дуже багато проєктів. Це опитування молоді щодо різних питань,  проведення форумів, зустрічей. Узагалі ООН пропагує 17 цінностей, серед них особливо мені близька — партнерство заради сталого розвитку. Переконаний, що лише в партнерстві та комунікації можливий конструктивний поступ вперед. Ми всі різні, маємо свої погляди, смаки, бекграунд, але треба шукати точку дотику й разом рухатися вперед. Інакше нас просто розділять і знищать у цьому світі, де корпоративні інтереси, вигода, ринки збуту стають наріжними каменями, об які розбиваються цінності та демократія.

Тарас Тополя з дітьми

— Як сталося, що ви заснували власний благодійний фонд?

— Усе почалося 2014 року. До нас із Сергієм звернулася 72-га бригада з Білої Церкви, де служили наші родичі та знайомі, з проханням допомогти — це був час тотального армійського дефіциту. Ми почали збирати гроші. Потім разом із підприємцем Катериною Нечаєвою юридично оформили фонд «Вільні ЮА», що працює і зараз.

— Якби не музика, то що? І що після музики?

— Був би якийсь бізнес. Музика не є найприбутковішою сферою, м’яко кажучи, але ми вибрали її, бо це покликання. Проте не плануємо займатися цим до пенсії. Найменше я хочу перетворитися на співоче опудало, неактуальне і радше смішне, яке все ніяк не йде зі сцени, бо потрібні гроші. Та й стати мироточивою іконою — зовсім не про мене. Гадаю, треба вчасно йти зі сцени — ми відчуємо, коли. А далі я б продовжив займатися громадською діяльністю, щоб змінювати світ на краще. Зокрема, мене цікавить освіта та виховання дітей.

Тарас Тополя виступ на сцені

— Яким ви бачите себе, родину та країну, скажімо, за 5 років?

— Складне запитання… Я би хотів, щоб війна закінчилася перемогою, Україна відновила свої кордони, повернула Крим. Щоб українці з тих територій інтегрувалися в єдиний проєвропейський український простір. Щоб громадянське суспільство стало ще потужнішим, ніж є зараз. Звісно, хочу й економічного зростання, аби люди змогли змістити акцент із забезпечення базових потреб на те, щоб думати про щось важливіше за одяг та їжу. Хочу, аби мої діти саме тут реалізували себе, а не в силу якихось непереборних обставин шукали долі за кордоном. Чи хочу ще дітей? Можливо, як Бог дасть. Ми до цього відкриті.

Вікторія Шапаренко