Олексій Коган: він із джазу

Коли Олексій був у 7 класі, мамин брат взяв його на всі концерти ікони джазу Дюка Еллінгтона, який саме гастролював у Києві. І хлопець «пропав». Як Олексій зізнається, хоч і серйозно грав на скрипці — для мами, до цього інструмента в нього душа не лежала, але він точно знав, що стане музикантом. Служив в армії, працював у бібліотеці (закінчив бібліотечний факультет Київського інституту культури), а потім, наприкінці 1980-х, потрапив на радіо і відразу — з джазом. 10 років, починаючи з 1992-го, виходила його щоденна (!) джазова програма на радіо «Промінь», тобто на другій кнопці «брехунця». На «Промені» він має авторську передачу й зараз.

Ми зустрілися з паном Олексієм сонячного й прохолодного ранку в кав’ярні «Журналіст», що на Хрещатику. Виходить досить каламбурно: два журналісти в «Журналісті».

— Олексію, ви в музиці майже 50 років. Можете сказати, навіщо людям музика? У чому її сила?

— У тому, що вона дає змогу пізнати самого себе й стати самим собою. Один з моїх улюблених письменників — Курт Воннегут — колись попросив написати на його надгробку таке: «Тут лежить чоловік, для якого музика була єдиним доказом існування Бога». Я теж хочу такий напис.

— А що таке джаз?

— Я й сам ще не знаю, хоч з ним уже понад 40 років. Я просто служу цій музиці. Це те, що зі мною і на роботі, й після неї.

Джаз я люблю лише з однієї причини — це музика вільних людей. Або людей, які раптово захотіли бути вільними. Джаз — це протест, але тихий, іронічний. Якщо ви не самоіронічна людина — тоді мені шкода: сумнівно, що вам сподобається джаз, і ви станете джазовим музикантом. Людина в джазі — це людина, яка здатна посміятися над собою.

— Ви неодноразово стверджували, що вся музика ділиться на ту, яка торкає і не торкає.

— Так і є. Вона має увійти всередину, зрезонувати, інтегруватися. Музика — це те, від чого отримуєш кайф. Це все на рівні емоцій. Так вийшло, що я займаюся джазом, але люблю різну музику. Класику, наприклад. Або «Бумбокс» — через те, що вони щирі, вони фахові. Мені дуже подобаються тексти Хливнюка. А ще подобається «ДахаБраха». Вони відверті.

— Чи проходить у вас хоч один день без музики?

— Ні, це неможливо. Слухаю переважно в навушниках — вдома, в літаку, потязі чи таксі. А ще я дуже люблю теплу пізню осінь. Коли йду через парк, можу сісти на лавці й послухати щось, проілюструвати свій настрій. Проте це буває рідко.

По вулиці в навушниках не ходжу, в мене музика в голові, я можу її відчувати. Коли я бачу людей на пішохідному переході, які щось слухають, згадую Володимира Висоцького:

«Едешь ли в поезде, в автомобиле,
Или гуляешь, хлебнувши винца, —
При современном машинном обилье
Трудно по жизни пройти до конца».

— Ви якось зауважили, що вам подобається Висоцький-поет, але не музикант. Мені теж.

— Так, це правда. Не розумію, як можна грати на розладнаній гітарі. Те саме — з Окуджавою. Останнім часом я зацікавився українською поезією. Зараз читаю Ліну Костенко. Дуже подобається Юрій Іздрик. Це глибоко.

— Як сталося, що ви затрималися на радіо аж на 31 рік?

— Радіо мені зайшло, тому що воно дещо дає свободу: тебе ніхто не бачить. Голос і музика для мене завжди були важливіші, ніж голос, музика й картинка. До речі, я не дивлюся телевізора, використовую його як великий монітор. Хіба що іноді, канал Discovery.

Моя професія, необхідність «крутити музику» також посприяла тому, що в мене вдома 27 тисяч дисків. Причому я не вважаю це колекцією, я вважаю це знаряддям праці.

— Де ви їх тримаєте?

— Одна кімната повністю в стелажах, а ще є архів джазових журналів, газетних вирізок. Рука не підіймається викинути. У мене була дуже хороша колекція вінілів, але довелося її продати. Це сумна історія: у 1998 році тяжко захворів мій батько. Для мого гаманця це була космічна сума. Лишилися тільки платівки з автографами.

Колекцію радянських вінілів я подарував Смітсонівському інституту, маю про це сертифікат. Загалом, наразі мені робити подарунки приємніше, ніж їх отримувати.

— От в мене немає музикального слуху, але…

— Зачекайте. Коли люди кажуть, що в них немає музикального слуху… Це неправда. Музикальний слух можна розвинути. Хочете приклад? Будь ласка. Моя мама все життя викладала музику в дитячому садочку. Якось до неї Юрій Рибчинський привів свого сина Євгена. Каже: «Іро, що відбувається, де музичність?» А зараз він пісні створює, на гітарі грає. Абсолютний слух — це дар. У мене немає абсолютного слуху.

— Продовжу думку. Для мене джазовий музикант — це профі найвищого класу, а джазова імпровізація — вершина майстерності.

— Імпровізація — це на сто відсотків домашнє завдання. Не миттєво придуманий політ душі на сцені — фігня це все. Казав це вже багато разів, але однаково повторю слова великого Чарлі Паркера. Джазовий музикант має: а) досконально опанувати свій інструмент; б) вивчити все, що на ньому грали до того; в) забути попередні два пункти. Грати душею. До речі, людський голос — це теж музикальний інструмент.

— Наскільки музиканту важливо, щоб на його концерт ходили люди? Я наразі не про гроші.

— Коли ти подобаєшся всім, ти вже помер. І, зрештою, ти не долар, щоб всім подобатися. Проте не вірте тим музикантам, які пропагують, наприклад, авангардну й складну для сприйняття музику, — коли вони говорять, що їм наплювати, скільки людей в залі. Я не вірю. Це неправда. Тоді виходь на кухню, бери інструмент і мастурбуй собі на здоров’я.

Знаєте, в чому мета будь-якого концерту? І це мені казали майже всі видатні музиканти. Ти маєш розповісти людям свою історію. Навзаєм ти отримаєш енергію у вигляді оплесків, овацій, коли люди підводяться, тупочуть ногами, свистять — в джазі це схвалення, до речі.

— Коли ви слухаєте музику, можете відключити професію?

— Гарне запитання. Не знаю, як на нього відповісти. Усе ж таки я аналізую те, що чую. Фах включається. Коли я слухаю музику, я ловлю себе на думці: «О, це схоже на це. А це вони хотіли так».

— Кажуть, що ноги всіх музик ростуть з фольклорної. Ноги джазу виросли не з українського фольклору.

— Ні, вам так здається. Принаймні ноги українського джазу, можливо, і з української народної музики. Колись Тарас Петриненко мені дав послухати бабусь із Полісся. Це така сила, така автентика. Це ще той «джаз»!

Під час фестивалю Leopolis Jazz Fest, арт-директором якого багато років поспіль є Олексій Коган.

— А якщо так, то чи можна заграти джаз на цимбалах?

— А чому би й ні? Найстрашніший стереотип, який потрібно руйнувати, — це про джазові й не джазові інструменти. Його можна зіграти на всьому.

А ще мені хотілося б, аби ми позбулися комплексу меншовартості. А для того потрібно більше знати про своїх героїв. Чи відомо вам, що у 1995 році бандурист Роман Гриньків записав альбом зі світовою зіркою, джазовим гітаристом Елом Ді Меоллою?

Нам потрібна популяризація свого. Коли я буваю у Варшаві, намагаюся поїхати на батьківщину Шопена, в Желязову Волю, особливо якщо на дворі тепла осінь. І там така атмосфера — в будинку відкриті вікна, хтось завжди грає твори композитора, купа людей на травичці чи в шезлонгах слухають. Я там можу купити все «шопенівське» — від книг до нот, від дисків до фоторепродукцій.

— Останнім часом зростає кількість джазових фестивалів, концертів. Моя фейсбук-стрічка повна анонсів: то джаз на даху, то вечори в якомусь нічному клубі. Є, звісно, прекрасний «Джаз із Олексієм Коганом» в Caribbean Club. Як гадаєте, така нечувана досі популярність джазу — це данина моді?

 — Наші вечори в Caribbean придумав мій партнер по продюсерському центру Jazz in Kiev Володя Камінський. Сказав, що це буде прикольно: лінійний продюсер Leopolis Jazz Fest грає на клавішах, арт-директор того ж фестивалю — на бас-гітарі, а з нами ще чотири класних музиканти. Поки що на нас ходять.

Що більше фестивалів або концертів, то ліпше. Я не беруся коментувати їхню якість чи порівнювати щось з чимось. Добре, якщо в людей є вибір і вони купують квитки — так вони підтримують певні концерти. Проте не знаю, чи добре, що на концерті Любові Успенської (ну й що, що вона колишня киянка?) в Палаці спорту був аншлаг. Це питання загального культурного виховання.

Знаєте, хтось колись висловив думку, що та країна, яка заощаджує на лікарях, вчителях і культурі, ніколи не буде успішною. Погоджуюся з Черчиллем, який казав під час війни: «Як це, скоротити видатки на культуру? За що ж наші хлопці помирають на фронті?».

Конфлікт на Сході України — це через відсутність державної культурної політики. Щодо тих артистів, які виступають в зоні бойових дій, то я перед ними схиляю голову. Знаєте, я вам відверто скажу: ніколи не думав, що доживу до того, що зараз відбувається.

Концерт «Джаз для дорослих з Олексієм Коганом» в Caribbean Club.

— Я з подивом дізналася, що ви маєте лекції в Українському католицькому університеті у Львові та у Києво-Могилянській бізнес-школі. 

— У «Могилянці» мої лекції називаються «Слухаємо музику разом». Вони — частина програми kmbs «Непрактичні речі для управлінців». Це факультатив. І людям подобається. Ми слухаємо різну музику: класику, мікс джазу з народними інструментами чи рок-групу із симфонічним оркестром, а потім говоримо про неї. Пам’ятаю, одного разу прийшов, а мені кажуть: у тебе сьогодні важка аудиторія. Укроборонсервіс — 40 чоловіків, усі в костюмах, краватках. Я тоді відштовхнувся від блюзів. Лекція мала бути півтори години, а тривала три.

— Ви неодноразово казали, що приділяєте багато уваги онукам. Відчуваєте, що свого часу не додали чогось сину?

— Імовірно, так. Я дуже радий, що став дідом у 47 років, а не в 60. Моїй онучці вже майже 15. Софійка займалася музикою, але зараз їй це не цікаво, вона вивчає англійську мову. Хоч і непогано співає. А Мішаня малює. Йому шість, і за ним плаче естрадно-циркове училище. Це такий актор, такий гуморист! Це мій чувак, моя кров.

Я абсолютно згоден з висловлюванням: не намагайтеся виховувати своїх дітей, виховуйте себе — однаково ваші діти стануть схожими на вас.

— З ким би ви хотіли зустрітися на одній сцені?

— Зіграти? Мені вистачає моїх хлопців. Я ж напіваматор. Людина, в якої були опіки рук 2–3 ступеня, претендувати на те, щоб грати в повному обсязі, не може. Хоча знаєте, якось ми грали на закритій вечірці на Leopolis Jazz Fest. Беру гітару, знаю, що поруч хлопці, з якими почуваюся комфортно, все нормально. Повертаю голову і бачу одного з найкращих бас-гітаристів світу Етьєна Мбаппе — і все, ступор, нічого не можу. І от цей великий усміхнений камерунець, знаючи мою історію, підходить і каже: «Усе окей! Чому ти хвилюєшся? Грають не руками, грають нутром».

З живими — тими, хто мені цікавий, я з усіма мав нагоду зустрітися. Знаєте, з ким би я зараз хотів поговорити? З батьками і молодшою сестрою, яких уже, на жаль, немає.

Із Тейлором Макферріном, американським діджеєм і клавішником, на сцені Leopolis Jazz Fest.

— Шкодуєте про щось, чого не зробили, а могли б? Про шанси, які не реалізували, наприклад.

— Та ні, сенсу немає. Шкодую, що життя коротке. Смерті я не боюся. Боюся втрати близьких людей, а ще війни.

А що шкодувати? Я та людина, яка після 11 років скрипки перетворилася на професійного бас-гітариста й раптом перестала ним бути після травми рук. Знаєте, було непросто. Проте я все одно в музиці, я щаслива людина. Мені 62, і я займаюся улюбленою справою.

— Хто ж такий Олексій Коган? Журналіст, радіоведучий, музикант?

— Людина, яка не соромиться вчитися і яка дуже хоче бути переконливою.

Спілкувалася Марина Гудзевата