Педро Альмодовар про емоції на весь екран

Творчій співпраці Антоніо Бандераса й Педро Альмодовара понад 37 років. Саме в стрічці Альмодовара «Лабіринт пристрастей» відбувся кіноакторський дебют Бандераса. Після того як Антоніо знявся у талановитого режисера-початківця ще в чотирьох фільмах, його кар’єра несподівано змінила траєкторію, взявши впевнений курс на Голлівуд.

Задумуючи зйомки автобіографічної стрічки «Біль та слава», Альмодовар бачив у головній ролі саме іспанця, саме Бандераса. Прем’єра відбулася цьогоріч на Каннському кінофестивалі, де картину охрестили особистим фільмом великого режисера, а акторську роботу Антоніо визнали найкращою за всю його кар’єру. Саме за неї Бандерас був удостоєний в Каннах премії за найкращу чоловічу роль.

З Педро Альмодоваром ми зустрілися на іншому кінофестивалі — в Торонто, де відбулася прем’єра картини «Біль та слава» на американському континенті. За декілька днів до цього у Венеції режисеру вручили почесний приз «Золотий лев святого Марка» за внесок у розвиток кінематографа.

— Педро, всі, хто бачив фільм, упевнені, що Антоніо Бандерас грає саме вас, чи не так?

— Так. Усі так вважають.

— І наскільки головний герой картини є вашим власним відображенням?

— Усе, що відбувається у фільмі, мені знайоме, але не все я пережив. Тобто, я знаю шляхи, якими йде герой Антоніо, але не всі пройшов особисто.

— Наприклад?

Приміром, я ніколи не жив з батьками у якійсь печері. Однак знаю, що означає рости в сумнівних умовах. Я ніколи не закохувався в ремісника, хоча, напевно, міг би.

— То сцена, в якій головний герой згадує випадок із власного дитинства, коли він втрачає свідомість, теж вигадка?

— Сам я ніколи не втрачав свідомості. Ця сцена мала підкреслити гостроту відчуттів, яких зазнає хлопчик. Сам я відчув, що таке пристрасть, у досить ранньому віці. Мені було років десять, я навчався в школі. Однак не усвідомлював, що зі мною відбувається. Виходить, що я і був без свідомості. Очевидно, я намагався художнім образом відтворити свої відчуття, якими їх запам’ятав.

З другом і соратником Антоніо Бандерасом.

— Як вам давалися ці спогади?

— Я ніби знову проживав усі ці події. Хоча, повторюся, не все, показане у фільмі, було зі мною. Скажімо, наркотики справді були в моєму оточенні, але я не експериментував з ними. Чого не можна сказати з приводу кохання. Я справді був закоханий в людину, з якою мені таки довелося розлучитися. Гадаю, що дуже багатьом знайоме це почуття. Воно таке болісне, що його можна порівняти з відрізанням руки. Це щось надзвичайно протиприродне — відрізати від себе щось живе. З іншого боку, коли стосунки стають такими токсичними, руйнівними, продовжувати їх стає просто неможливим.

На жаль, особисто в мене не було змоги, як і в героя стрічки, знову зустрітися з коханою людиною через роки. Зате в мене була можливість уявити, як би це могло відбуватися. Зізнаюся, коли я писав сцену зустрічі колишніх близьких людей, то відчув просто неймовірні емоції. Іноді я навіть плакав. Особливо, коли писав про матір.

— Які у вас із нею були стосунки?

— Дуже теплі. Вона пишалася мною і моїми успіхами. Хоч спершу й була проти, аби я присвятив себе кінематографу. А все тому, що професія кінематографіста здавалася їй занадто ризикованою і не давала впевненості в майбутньому, як, приміром, професія банківського клерка. Тому вона надто переймалася. Окрім того, я ніколи не обговорював з нею своє інтимне життя і пристрасті. Я розумію, що вона про все здогадувалася, але ми ніколи не говорили з нею на цю тему. Тобто сцена розмови з нею у фільмі — теж лише мої уявлення про те, як це могло статися. Навіть більше, вона виникла в моїй голові вже після того, як сценарій було написано. І це лише доводить те, що сценарій живе своїм життям. Як, зрештою, і фільм.

— Ви щойно підтвердили моє враження, що робота над картиною була сповнена особистими переживаннями. Чому для вас важливо, щоб такі «приватні» картини з’являлися на великих екранах?

— Кіно було винайдено, аби показувати його у великих приміщеннях. Я завжди вважав, що екран має бути більшим за нас — для того, аби фільм міг поглинути нас цілком. Кіно — це диво, його неможливо відчути, дивлячись на екран телевізора, а телефона і поготів. На жаль, кількість кінотеатрів наразі скорочується. Лише в Іспанії за останні чотири роки зникло 500 кінотеатрів. І мені від цього дуже сумно. Утім у Франції інакше. Там держава підтримує кінематограф. Проте ситуацію з кінотеатрами ніколи не пізно виправити. У людей завжди має бути змога відчути себе маленьким перед величезним екраном.

— Попри те, що вас багато разів запрошували до Голлівуду, ви так і не погодилися там працювати. Яка головна причина відмови від такого досвіду?

— До того, коли я отримав першу пропозицію з Голлівуду, а було це після фільму «Жінки на межі нервового зриву», я вже точно знав, як хочу працювати. Звісно, я є прихильником багатьох голлівудських стрічок і зірок, однак ніколи не прагнув фільмувати великобюджетні стрічки. Для мене важливіше володіти цілковитою свободою у створенні картин. І найкращим місцем для цього був Мадрид.

Окрім того, проєкти, які мені пропонували, не надто мене захоплювали. Лиш один раз я довго розмірковував над голлівудською пропозицією — зняти «Горбату гору» за однойменним оповіданням Енні Пру. Я добре знав і любив цей твір. І хоч продюсер обіцяв мені цілковиту свободу, я таки розумів, що голлівудська система не для мене. Тому що там режисер виконує лише режисерські завдання. А я люблю робити все, аж до вибору кольору речей на знімальному майданчику.

Кадр із фільму 2016 року «Джульєтта».

— Яке ваше враження від «Горбатої гори», яку, зрештою, зняв Енг Лі?

— Я дуже люблю цей фільм. Проте, прочитавши розповідь, я уявляв собі цю історію кохання в більш фізичному вираженні. Герої цієї розповіді самі не зрозуміли, що з ними сталося, це все виглядало як непорозуміння. Утім Енг Лі чудово впорався із завданням і доніс до глядачів головну думку. Однак я вимагав би знімати більше любовних сцен. Сумнівно, що мені дали б це зробити.

— Як згодом змінилося ваше ставлення до роботи над фільмами?

— Коли сорок років тому я починав знімати кіно, то неймовірно насолоджувався тим, що міг оживити ті фантазії, які викладав на папері. Проте що далі, то більше я починав перейматися щодо контролю над фільмом. Я дуже боявся, аби в мене картина не витекла, як пісок, крізь пальці.

— Як виявилося, ви не лише режисер, а й фотограф, ще й художник. Як і коли ви відкрили в собі ці таланти?

— Це сталося цілком випадково пару років тому. Звісно, я завжди цікавився естетичною частиною своїх стрічок. Навіть більше: коли я роблю кіно, я зазвичай поводжуся як художник, що творить у тривимірному просторі. Усе починається з підлоги. Я прошу арт-директора надати мені гаму кольорів. Після того як колір підлоги обрано, беруся за меблі. Пробую різні меблі не лише за кольором, а й за формою і фактурою. Опісля запрошую акторів, яких одягаю в різні речі, постійно пробуючи варіанти. Тому можете собі уявити, скільки мук зі мною зносять асистенти й арт-директори.

Утім, справжнім мистецтвом я зайнявся випадково, Страсного тижня. Це ж один з найбільш нудних періодів, коли мало що можна робити. У моїй мадридській квартирі є дві кімнати, через вікна яких іноді падає чудове сонячне світло. І ось одного разу я створив композицію з помідора і яблука, зробив кілька світлин. Я справді чекав того єдино правильного світла у вікні. Ці світлини так сподобалися власнику відомої галереї, що він вирішив влаштувати з них виставку. Вона так і називалася: «В очікуванні світла». Дивно, але виставка мала успіх.

А потім художник Джордж Галіндо запропонував роздрукувати фото у великому форматі й написати олією — поверх знімків. Мені було боязно, оскільки я раніше ніколи такого не робив, але вийшло дуже гарно. Я не вважаю себе справжнім художником, проте це був прекрасний досвід. Усім раджу спробувати. Загалом, є дві речі, які всім обов’язково потрібно спробувати в житті хоч би раз: заспівати перед слухачами — бажано не в п’яному вигляді — й писати фарбами, як це роблять діти. Результат часто перевершує всі очікування.

— Чи відчуваєте ви свій вік? (У вересні режисер відзначив сімдесятиріччя. — Прим. авт.)

— Я часто розмірковую над словами відомого письменника Філіпа Рота: «Старіння — це не просто хвороба, це винищення». І в найгірші миті життя саме так і сприймаю свій вік. Проте водночас сподіваюся, що навчуся бути старим і навіть насолоджуватися своїм віком. Зрештою, навчився ж я знімати кіно, хоч нічого про нього й не знав. Утім, на жаль, я поки не можу сказати того самого про старість.

Лєна Бассе, Торонто