Іванна Климпуш-Цинцадзе: коріння сили

Про життя Іванни Климпуш-Цинцадзе можна розповісти багато цікавого, адже в ньому було досить несподіваних кульбітів. Спершу стала логопедом, а потім перевчилася на експерта-міжнародника з питань безпеки. Навіть і не гадала йти в політику, але після Революції Гідності вирішила, що час брати відповідальність за долю держави на себе. Відтак стала народною депутаткою, а згодом — віцепрем’єрміністром з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Її інтерес до сфери міжнародної безпеки познайомив її з чоловіком і, як результат, подарував двох дочок.

Пані Іванна зізнається, що на становлення її як особистості найбільше вплинули її батьки і бабуся. «Приклади з їхнього життя відображаються на тобі. На тому, як ти бачиш світ, ставишся до людей, до їхньої праці, до якихось вічних речей у світі», — говорить пані Іванна під час нашої зустрічі у своєму кабінеті голови парламентського комітету з питань інтеграції України з Європейським Союзом. І нам важко з нею не погодитися.

— Пані Іванно, ви наразі працюєте в парламенті, де безпрецедентна кількість жінок. Як гадаєте, чому для всіх нас важливо, щоб частка депутаток збільшувалася? 

— Я тішуся, що в цьому скликанні ми маємо 20% жінок. У минулому трохи більше ніж 12%, і це теж був рекорд. Це така поступова відповідь на нормальний запит суспільства, адже 53% наших громадян — це жінки. Гадаю, що робота багатьох депутаток минулого скликання, їхня постійна залученість до розв’язання багатьох проблем, їхня активність позитивно сприймалися в суспільстві. Це також посприяло тому, що ще більше жінок було обрано до Верховної Ради.

Світова статистика свідчить, що однакова залученість жінок і чоловіків в обговоренні різноманітних питань дає ліпшу можливість розглянути проблему з різних боків. Так ухвалюються сталі, виважені рішення, які враховують інтереси більшої кількості зацікавлених осіб. Було би добре, аби ми мали адекватнішу репрезентативність. Тому кількість жінок у Верховній Раді має зростати.

З єврокомісаром із політики сусідства та питань розширення Йоганесом Ганом.

— Ви випускниця програми Aspen Institute «Відповідальне лідерство». Чим цікавий цей досвід?

— Мені здається, кожна людина потрапляє на програми Аспен Інституту саме тоді, коли вона найбільше цього потребує. (Там великий конкурс, і якщо подаєшся, то не факт, що потрапиш у цей конкретний набір. — Прим. авт).

Зі мною так і сталося. До речі, наша група була останньою з тих, що брали участь у лідерському семінарі саме в Криму. А повернулися ми звідти за тиждень до початку Революції Гідності.

Аспен — це особливий досвід. Той діалог, який ведеться під час лідерських семінарів, відображав різні думки різних людей, спонукав до пошуку. До того, аби навчитися чути позицію й думку інших, щоб її сприймати, а також щоб уміти аргументувати свою позицію. І щоб співпрацювати заради досягнення великого результату.

Зустріч із міністром закордонних справ Канади Христею Фріланд.

— Коли слухаєш ваші виступи, особливо під час зустрічей з молоддю, складається враження, що ви вірите в силу людини. Цікаво дізнатися про коріння цієї віри.

— Так, я вірю в силу людини, а саме тієї людини, яка любить людей. Щодо коріння цієї віри, то це приклади в родині. Я не застала дідусів живими, проте була дуже близькою з бабусею, татовою мамою. Напевно, саме її історія багато чого мене навчила, багато до чого спонукала. За іронією долі, її життя — це певна трансформація сприйняття ролі жінки.

Дідусь був серйозним підприємцем, поважним заможним чоловіком на Закарпатті. Вважав, що його дружина не має працювати, натомість піклуватися про родину, зустрічати гостей, брати участь у благодійності. А бабця дуже мріяла про вчителювання і тяжко йшла до своєї мрії. Коли їй було 12, померла її мама, тому вона опікувалася своїми молодшими братами й сестрами. І тільки потім, уже в досить дорослому віці, змогла здійснити мрію стати педагогом.

І все-таки дідусь її переконав. Три роки відкладали весілля, поки вона не погодилася залишити школу. Після приходу на Закарпаття радянської влади діда відправили в ГУЛАГ як українського буржуазного націоналіста, як одного з тих, хто творив Карпатську Україну. Він був головним командантом Карпатської Січі у 1938–1939-х роках.

Бабусі довелося заробляти, бо на руках двоє маленьких діток, а ще вона мала платити «куркульські» податки. Як дружині «ворога народу» їй заборонили вчителювати. І вона вивчилася на бухгалтера, а ще — ночами шила на замовлення, щоб той податок платити. Усе експропріювали, хіба що хату залишили. Вона згадувала, що на горищі завжди тримала два мішки, один — із сухим хлібом і копченим салом, а другий — з дитячим теплим одягом. Боялася, що в будь-яку мить за ними прийдуть і вишлють до Сибіру.

Її історія, як на мене, дивовижна — в країні ненависті вона зуміла плекати любов і добро. Виростила двох синів у любові, повазі до людей, у шані до батька і до країни, до праці.

З батьком Орестом Климпушем.

— Тобто найважливіше — показувати приклад?

— Так. І спілкуватися. Мені пощастило: бабця жила довго, і мені вже було років 25, коли вона пішла у засвіти. Вона була моєю великою подругою, багато чого навчала. Не вважала своє життя подвигом. Вона вміла вибудовувати стосунки з людьми, всі ставилися до неї з дуже великою повагою.

Як на мене, важливим є не моралізаторство, а саме приклад. Моя мама теж для мене взірець. Вона була, як люблять говорити, берегинею домашнього вогнища, працюючи на двох роботах. Уже дорослою я зрозуміла, що коли тата призначали на серйозні державні посади, то без цієї інтелектуальної партнерської та людської підтримки мами йому б не вдалося зробити того, чого він досяг. До слова, мій тато має особливу якість — увагу й повагу до людей. Він пам’ятає про кожного, хто звернувся за якоюсь допомогою.

Поділюся: моя молодша, Меланка, народилася, коли моєї мами вже не було з нами. І вона переживає, що її не бачила бабуся. Питає: «Мамо, як ти думаєш, чи знає про мене бабуся? Вона мене бачить?». Тобто для неї це є важливим, і в цьому проявляється оця сімейна пов’язаність, спадкоємність.

— Як вам вдається зберігати баланс між кар’єрою і родиною, про який так багато нині говорять?  

— Це складно. Проте маю завдячувати взаєминам з чоловіком. Якби він не підтримував мене, не ставився до того, що я роблю, з увагою і повагою, не був однодумцем, партнером, порадником — і у професійній діяльності також, не був би готовий взяти на себе частину родинних обов’язків, то мені ніколи б не вдалося віддаватися роботі так, як я це роблю.

Мій баланс все-таки трішки перекошений, страждає родина, діти. Вони ніби й достатньо дорослі, проте однаково часом кажуть, що їм мене не вистачає. Я намагаюся бути поруч, коли їм це потрібно. Вихідний в мене зазвичай один, і хоча б його я намагаюся провести з найближчими.

Після мотиваційної зустрічі «я зможу» в колі подруг і шанувальниць.

— Ваші дівчата вже демонструють лідерські якості? Знають, ким хочуть стати?

— Дівчата — це така грузинсько-українська суміш, і лідерські якості в них чітко простежуються. Їм 17 і 13, старша вже студентка. У них дуже різні характери, але обидві мають серйозний внутрішній стрижень, власні переконання. Пам’ятаю, старша Соломія кілька років тому написала шкільний твір про рівні права чоловіків і жінок. І їй знизили оцінку — бо обрала дивну тему.

Знаєте, виховання дітей — це непросте випробовування, бо ми, батьки, маємо вчитися дозволяти дітям мати свій особистий простір. Соломійка наполягла на своєму праві обирати, ким бути, й обрала стежку художника. Сказала, що це її покликання. Вона отримує насолоду від того, чим займається, в неї є плани. І я пишаюся цим її вибором.

А менша ще себе шукає, вона дуже відкрита дитина. Наразі її пристрасть — це Пласт. Найбільше я тішуся, що і з однією, і з другою ми є подругами. Я дуже-дуже це ціную.

— Якось ви розповідали, що ваш чоловік спілкується з дітьми грузинською, і ви її теж вивчили. Тяжко було?

— Я її не знаю досконало, проте розумію і можу дещо сказати. Це дуже складна, надзвичайна мова, яка стоїть осторонь від усіх інших. Володіння іншими мовами мало допоможе у вивченні грузинської. Мені було важливо розуміти, про що дівчата розмовляють з татом, тому й довелося вчити. (Усміхається.)

— Чи є якісь родинні традиції, які ви вважаєте дуже важливим передати донькам?

— Напевне, найбільше це стосується святкування Різдва й Великодня. І хоч яку б посаду я обіймала, якою б втомленою була, ми щороку в п’ятницю або суботу перед Великоднем сідаємо на 6–7 годин робити писанки. Дістаємо писачки, розтоплюємо віск, запалюємо свічки. Багато розмовляємо, згадуємо. Це таке чарівне дійство, яке обов’язково мусить відбуватися. А ще печемо гуцульські паски, йдемо з ними до церкви.

На Різдво має бути 12 пісних страв і кутя, а ще колядки співаються. Часто їдемо в цей час на Закарпаття. Там гори, сніг, чути трембіти, ходять вертепи. Це те, що було в моєму дитинстві, а тепер бути частиною цих традицій важливо й моїм донькам. Дівчата із задоволенням їздять до бабусі й дідуся в Грузію, але Різдво та Великдень люблять святкувати в Україні.

У родинному колі з чоловіком Арчілом і доньками соломією та меланкою.

— Ми тішились, коли країна отримала безвіз. Це була радість свободи, відчуття, що ти вже не людина другого сорту — згадати хоча б ті черги й купу документів для шенгенської візи. Як святкували це ви, на той час віцепрем’єрміністр з питань європейської інтеграції?

— Шампанське точно пили. (Усміхається.) Коли ми прилетіли на підписання безвізу до Страсбурга, мною опанувало відчуття важливості цього історичного моменту. Адже в нього багато хто в Україні не вірив. Маніпуляцій було дуже багато… Аж дивно згадувати.

У мене є пляшка вина, на якій стоїть та дата. Не знаю, що має статися — може, вступ до НАТО, щоб я її відкоркувала. (Сміється.) А може, питимемо за велику перемогу.

Хочеться, щоб ми й далі ставили перед собою великі цілі, до яких йдемо як держава, як люди, які заслуговують на свободи. Як на мене, такі цілі вже окреслені, головне — ними опікуватися на рівні серйозної системної роботи.

Я впевнена, що наш шлях — це європейська та євроатлантична інтеграція. І ми, українці, вже доросли до того, аби брати відповідальність у свої руки.

Марина Гудзевата