Стати Фредді
Ми зустрілися із 37-річним Рамі Малеком, американським актором єгипетського походження, в розкішному готелі Four Seasons у Беверлі Гіллз. На ньому — бездоганний костюм від Sam Lauren. Його величезні блакитні очі зачаровують своєю глибиною. Його погляд, одночасно і сумний, і оптимістичний, спрямований чітко на співрозмовника. Голос актора звучить м’яко й трохи розтягнуто, немов він щойно прокинувся. У ньому дивним чином поєднується дитяча наївність із життєвою мудрістю. На щастя, зоряна хвороба поки не торкнулася цього доброго хлопця. Було би справді дуже цікаво побачити його в ролі лиходія в наступному фільмі про Джеймса Бонда, як про це подейкують у Голлівуді. Складно уявити, що цьому щуплявому хлопчині довірили створення образу такої легенди, як Фредді Мерк’юрі.
Після успіху фільму «Богемна рапсодія», який приніс творцям не тільки майже 900 мільйонів доларів касових зборів за бюджету в 52 мільйони, а й численні престижні нагороди — «Золотий глобус» і «Оскар», — у Голлівуді все частіше чути розмови про зйомки другого фільму. Куй залізо, поки не згасло! І хоча далеко не всім фанатам Фредді Мерк’юрі цей фільм припав до душі, не можна заперечувати, що він приніс нову хвилю популярності й самому Фредді, і його музиці.
Фільм про легендарного співака був задуманий продюсером Гремом Кінгом десять років тому. На роль Фредді Мерк’юрі розглядалися Саша Барон Коен, Бен Вішоу, Даніел Редкліфф. Але коли Грем Кінг зустрів Рамі, відомого публіці переважно лише завдяки серіалу «Містер Робот», то після шестигодинної бесіди продюсер вже ані на мить не мав сумніву, що перед ним актор, здатний втілити образ великого Фредді.
Однак Рамі Малек довго йшов до цієї ролі: за два роки до зустрічі з продюсером, дізнавшись про майбутній кінопроект і зацікавившись ним, актор вирішив докласти максимум зусиль у роботі над образом Фредді Мерк’юрі. Він не тільки став працювати з тренером з пластики, а й літав до Лондона на знамениту студію звукозапису Abbey Road для роботи над музичними композиціями свого кумира. До того ж за власний рахунок. І хоч акторові довелося досить мало співати в кадрі самому, адже значна частина пісень Фредді була виконана талановитим молодим співаком Марком Мартелем, його наполегливість і працьовитість сповна виправдали себе.
— Рамі, розкажіть про ваше ставлення до музики Queen і творчості Фредді Мерк’юрі. Як ви її сприймали ще до того, як дізналися про цей кінопроект?
— Відверто кажучи, я не знаю жодної людини, яка, почувши вперше Bohemian Rapsody, не зазнала б емоційного потрясіння. У юності я слухав цю пісню по кілька разів поспіль. Але ось що цікаво — я відчував дуже особистий емоційний зв’язок із цією піснею і не міг утримувати переживання в собі, мені обов’язково потрібно було з кимось поділитися ними. А легендарні пісні We Will Rock You та We Are The Champions просто створені для того, щоб співати їх у компанії. І коли так відбувається, то стає несуттєво, якого кольору шкіра в тих, хто перебуває поруч і співає цю пісню разом із тобою, в якого бога вірять — чи не вірять. Ти відчуваєш цілковите єднання. На це здатна далеко не вся музика.
— Ви пам’ятаєте момент, коли чітко зрозуміли, що хочете стати актором?
— Я ще з дитинства відчував — якщо не зроблю щось з голосами, які постійно чув у своїй голові, то сумнівно, що буду щасливим. (Сміється.)
— Які такі голоси?
— Голоси персонажів, створювані іноді в моїй голові. У такі моменти я відчував себе не Рамі, а кимось іншим. І завжди відчував: щоб мене не вважали за божевільного, мені ліпше про це нікому не розповідати. Проте якось я запросив батьків на один із шкільних заходів, де мав художньо декламувати. Це було неймовірно сміливо з мого боку, адже мої батьки побачили свою дитину зовсім іншою. Це був дуже зворушливий момент для нас усіх. Я відчув безмежну радість! І тоді я подумав, що хочу відчувати це почуття знову й знову. І якщо зможу ще й заробляти собі цим на хліб, то займатимуся цим до кінця життя.
— Скільки вам було в ту пору?
— Тринадцять років.
— Розкажіть, як ви перевтілювалися в таку людину, як Фредді Мерк’юрі? Ви коли-небудь займалися музикою?
— Я ніколи в житті не торкався піаніно. Однак був змушений навчитися грі на фортепіано, що було зовсім непросто. Це було схоже на повернення до театральної школи. Щодня об 11:00 починалися заняття з викладачем на піаніно, о 13:00 — уроки співу, о 15:00 — пластики. Мене відразу попередили, що я не співатиму в цьому фільмі, й це мене дуже здивувало. Я просто не розумів, як можна бути Фредді й не співати. Тому щоразу, коли ви бачите мене в кадрі, я співаю щосили — іноді разом з Фредді, а іноді ні.
— Фредді Мерк’юрі не боявся виходити за межі усталеного й діяти нешаблонно. Як справедливо це для вас і чи не заслуговує фільм про Фредді більш нестандартного підходу, аніж звичний байопік?
— Як актор я готовий до будь-якого виклику. Щодо шаблонів… На мою думку, знімаючи біографічний фільм, доречно все-таки використовувати певну формулу. Тому що така стрічка, як наша, повертає глядачів до фільмів юності, які за короткий проміжок часу, за дві години, розповідають лінійну історію реальної людини та її музики. Так, я знаю, в нашому фільмі є цитата, в якій ми говоримо про потребу порушення формул. І гадаю, що в ньому є елементи нестандартного підходу. Адже нечасто можна побачити художній фільм, який закінчується 15-хвилинним концертним виступом.
— Як ви сприймаєте свою раптову всесвітню популярність?
— Розповім про цікавий випадок, що стався зі мною на концерті Queen у Барселоні. Коли я сидів у глядацькій залі, якоїсь миті помітив, що багато людей, замість того, щоб дивитися на сцену, повертаються в мій бік і фотографують. Насправді, мене й до цього фотографували. Проте не в такому масштабі! Дійшло до того, що мені довелося тікати через задні двері. І це був момент рок-зірки, це був справжнісінький момент рок-зірки! (Сміється.) Я не зміг, як зазвичай, тусуватися після концерту з Браяном і Роджером, тому що нам потрібно було тікати від шанувальників. Завдяки охороні я хутко опинився в машині з тонованим склом, яка, заверещавши шинами, на величезній швидкості несла нас від натовпу. Тоді я подумав, що, звісно, це прикольно й захопливо, однак ліпше-таки трохи повільніше.
— Що би ви порадили Терону Еджертону, який працює над роллю Елтона Джона у фільмі «Рокетмен»?
— Я зустрічався з Тероном у Лондоні перед зйомками фільму. Я просто сказав йому, що будуть моменти, коли думатимеш, що не зможеш цього зробити, проте будь наполегливим — ти неодмінно впораєшся. Не варто думати про провал, потрібно просто вірити в себе. З таким режисером, як Декстер Флетчер, нічого боятися. І Джуліан Дей, наш художник-костюмер, працює над цим фільмом. Я бачив кілька костюмів, вони справді чудові.
— А який костюм у «Богемній рапсодії» був вашим улюбленим?
— Хочете вірте, хочете ні, але я дуже турбувався, як буду виглядати у найпомітнішому вбранні — блискучому срібному комбінезоні. Проте після зйомок тих епізодів я попросив пошити мені такий самий, але іншого кольору. І вони зробили червоний блискучий комбінезон — особисто для мене, для власного використання!
Рамі Малек із британською актрисою Люсі Бойнтон, з якою його пов’язують романтичні стосунки не тільки на екрані, а й у реальному житті, на церемонії вручення премії «Оскар».
— Як змінилося ваше життя після цієї ролі? Чи стали в нагоді вам навички, отримані під час роботи над цим фільмом?
— Я став набагато ліпше танцювати, тепер я зовсім не боюся виходити на танцмайданчик. Хоча, цілком імовірно, що до кінця вечора мої па все більше й більше будуть схожими на рухи Фредді. (Сміється.)
Далеко не все ми змогли вписати у фільм. Наприклад, я пам’ятаю радіоінтерв’ю Фредді — саме з тієї розмови я дізнався дуже багато нового про нього. Адже люди стають відвертішими, коли їх не знімають. Слухаючи це інтерв’ю, я уявляв, як він розмовляє з тим, хто приносить йому чай чи коктейль. А ще я дізнався, як багато Фредді допомагав нужденним, не афішуючи своєї благодійної діяльності. Я багато чому навчився у нього, і якщо зможу бути схожим на нього за межами екрана, то вважатиму це за благо. Зазвичай, коли зйомки добігають кінця, і я розлучаюся з персонажем, то це схоже на прощання з кимось в аеропорту. Ви просто продовжуєте озиратися через плече, щоб переконатися, що ця людина все ще там. Сподіваюся, що він ніколи не зникне. Я вірю, що так і буде.
Лєна Бассе, Лос-Анджелес