Час для насолоди мистецтвом: частина дев’ята

Дарина Шихненко — художниця й ілюстраторка, засновниця та співласниця творчої майстерні Garna Gallery, а ще ініціатор арт-проєктів, зокрема благодійних. Казкарка.

– Дарино, що привело вас у мистецтво?

– Складно відповісти на це запитання, бо мене не «приводили». Я завжди малювала, скільки себе пам’ятаю. Моя мама помітила це, і запропонувала навчатися в художній студії. Далі були конкурси дитячого малюнку, і моїм батькам порадили віддати мене вчитися в Державну художню середню школу. Це був вже свідомий і дорослий вибір. З цього все і почалось…

– Ваше найяскравіше арт-враження дитинства, що вплинуло на вас як на художника?

– Мене завжди надихала музика. Коли мені було 8, мама повела мене до театру опери та балету на «Лебедине озеро». Вистава справила на мене сильне враження. В голові постійно лунали чарівні звуки. І мені захотілося змішати фарби та спостерігати, як вони перетікають одна в одну, неначе ноти.

Зараз, вже дорослою людиною я часто думаю про те, що образотворче мистецтво, особливо сучасне, схоже на музику. Інколи дивишся на картину і чуєш джаз, інколи класику і навіть рок-н-рол. Я навіть граю із собою в своєрідну гру, уявляючи, з якою музикою асоціюється та чи інша картина.

– Як би ви охарактеризували своє мистецтво п’ятьма словами?

– Малюю те, що мене надихає. Рівно п’ять!

– Ваше мистецтво – це добре продумані дії або ж те, що йде з підсвідомості?

– Для мене мої картини – це відпочинок. Я ніколи не малюю у похмурому настрої, адже вірю і знаю, що настрій, енергетика передаються роботі.  Важливо, щоб твори були позитивними, бо мені хочеться , щоб вони «жили» там, де зростають дітки. Починаючи ту чи іншу роботу, я відштовхуюся від конкретних речей, продуманих моментів.  Але це лише перші десять хвилин. Все, що відбувається далі, – це імпровізація.

Мене захоплює процес, бо він неначе розмова, і майже завжди картина сама веде мене. А я лише доповнюю і розставляю акценти.

– Які проблеми ви включаєте у коло своїх мистецьких зацікавлень? 

– Мені подобається різне мистецтво. Я за те, щоб після виставки відчувати натхнення від побаченого, а натхнення буває різним: і сумним, і радісним, і з закоханістю, і з розчаруванням.  В своїх роботах я не шукаю проблем і не розкриваю жодних концептуальних тем. Мені просто подобається процес. Мене надихає природа, вона дає мені сили і втіху.

– Назвіть одну виставку, яка у вашій кар’єрі була особливо значущою? Чим вона запам’яталася?

– Я хочу назвати не виставку, а проєкт, який ми зробили спільно з Тетяною Танською, співробітниками компанії «Сингента» та маленькими пацієнтами.  Мова йдеться про розпис їдальні в дитячій лікарні «Охматдит».  Я не можу сказати, що він був значущий у кар’єрі, але він вплинув на моє особисте сприйняття життя. І на мої роботи. Після цього проєкту я зрозуміла, як важливо цінувати життя, не опускати рук у жодній складній ситуації, дякувати за кожен день, навіть якщо він похмурий, і як важливо робити, нехай маленьке, але добро не тільки для себе, але й для інших.

– Чи продовжуєте працювати над новими темами, картинами сьогодні в режимі карантину?

– Саме під час карантину я зробила нову серію акварелей. І саме карантин підштовхнув мене до реалізації своїх давніх задумів. Це надзвичайно гарний час для творчості особисто для мене, адже під час звичного ритму життя я не завжди маю можливість поспілкуватися з фарбами.

– Поділіться лайфхаками вашого перебування на карантині в ці непрості для планети дні?

Головний лайфхак від мене: спілкування з родиною, з близькими серцю людьми. Світ дав нам можливість пожити зі своїм «я», значить треба користуватися і  насолоджуватись моментом. А ще дуже важливою є улюблена справа.

– Заглянемо в майбутнє: як, на вашу думку, зміниться світ після пандемії? Розглядаємо, будь ласка, оптимістичний сценарій!

– Дуже сподіваюся, що зміниться на краще, і ми почнемо цінувати не тільки матеріальне, а й щось більш глибоке, наприклад, спілкування один з одним, красу природи, працю один одного. Почнемо раціональніше використовувати свій час і свої ресурси. Так завжди буває: після тривалого обмеження починаєш розуміти, що насправді важливо, а що ні. Головне, щоб пам’ять не підвела, і ми завжди пам’ятали про це.