Час для насолоди мистецтвом: частина друга

Анастасія Крайнєва-Маснюк закінчила Кемеровське художнє училище, Ужгородський коледж декоративно-ужиткового мистецтва та Львівську національну академію мистецтв.  Художниця не обмежує себе одним напрямком або однією технікою, поєднуючи станковий живопис із декоративним, реалізм з абстрактною стилізацією. З 2000 року активна учасниця всеукраїнських і міжнародних виставок та пленерів, авторка більш ніж 20 персональних проєктів, членкиня Національної спілки художників України.

– Що привело вас у мистецтво?

– Дитяча здатність дивуватися й захоплюватися побаченим. Мені завжди подобався такий стан: коли дивишся на колір, світло, лінію, форму, а всередині – мурашки, таке внутрішнє відчуття захоплення, благоговіння перед побаченою красою. З роками прийшло розуміння, що краса буває різною.    – Ваше найяскравіше арт-враження дитинства, що вплинуло на вас як на художника?

– Пригадую себе маленькою (мені 3-4 рочки) у безкрайнім (у моєму тодішньому розумінні «безкрайнього») полі жовтих і відцвілих білих (але жовтих все ж більше) кульбабок. І весь світ тоді для мене зупинився. Мене абсолютно не хвилювали ані перелякана мама, ані ще більш перелякані два старших брати, бо вони відповідали за мене. Брати й гадки не мали, куди сестра могла подітися. А я, очманіла від краси, тихо-тихенько сиділа на величезному шкільному футбольному полі, зарослому травою й чарівними кульбабками. Напевно саме тому так люблю «Кульбабове вино» Рея Бредбері, бо в цьому романі є букет тих самих почуттів, які я відчула пізніше, набагато пізніше. Я навіть написала картину, яку так і назвала: «Вино з кульбабок».

– Як би ви охарактеризували своє мистецтво в 5 словах?

– Імпровізація, колір, світло, джаз і трохи суму…

– Назвіть одну виставку, яка у вашій кар’єрі була особливо значущою? Чим вона запам’яталася?

– Моя перша персональна виставка з наївною назвою «Квіти» (але там були не тільки квіти) відбулася у провінційному містечку Миколаїв Львівської області. В міському клубі. Мінімум засобів, максимум виразності. Була переконана, що ніхто не прийде, бо кого це у «майже у селі» зацікавить. Проте прийшло дуже багато людей! Це була справжня бомба для місцевої культурної еліти. Й для мене теж! Так що не варто недооцінювати маленькі, українські, провінційні містечка!

– Чи продовжуєте працювати над новими темами, картинами сьогодні в режимі карантину й ізоляції?

– Нові теми, нові картини, роздуми, пошуки… Для мене особливо нічого не змінилося. Як працювала в майстерні (вона у мене вдома), так і працюю. Теми як роїлися в голові, так і роїтимуться. Потрібно тільки закритися й «робити роботу». Якщо б ще домашніх ізолювати від мене чи мене від них, було б взагалі супер!

– Поділіться лайфхаками вашого перебування на карантині в ці непрості для планети дні?

– Це пасуватиме лише тим, хто мешкає у приватному будинку. Інколи корисно просто змінити інструмент: пензлик на лопату, мастихін на граблі, мольберт на газонокосарку, фарби на цибулини тюльпанів і гладіолусів. Дуже допомагає!

– Напевне, головним завданням художників є рефлексія на актуальні проблеми суспільства в глобальному й локальному масштабах. Отже, заглянемо в майбутнє: як, на вашу думку, зміниться світ після пандемії? Розглянемо, будь ласка, оптимістичний сценарій! 

–  Рефлексія – так. Але не завжди на проблеми і не завжди суспільства. Я б дуже хотіла, щоб світ змінився! Я давно на це чекаю. Чекаю на те, щоб люди зрозуміли: найцінніше, що в нас є – це життя, й воно надзвичайно крихке. Життя треба берегти, в нього треба інвестувати. Наші стосунки з рідними й близькими легко зруйнувати, в них треба вкладати, над ними варто працювати щодня. Й починати слід із себе.

В історії людства вже було багато пандемій, війн та катаклізмів, але світ не змінився на краще. Світ не зміниться сам. Йому потрібна допомога ззовні. Божественне втручання. Мій сценарій такий: всі ці проблеми, що кояться з нами, є ознакою скорого, швидкого божественного втручання. А коли за справу береться Бог, малюється найоптимістичніший сценарій. Адже наш Творець – найвеличніший художник!