П’ять небанальних вистав, що змушують мислити глибше
Ландшафт українського театру донедавна був досить одноманітним — державні репертуарні театри та локальна напівпрофесійна самодіяльність. Частка нетипових майданчиків чи центрів, на території яких могло б відбуватися що завгодно — від читок до мультидисциплінарних перформансів, — була мізерною. Кілька років тому ситуація змінилася: центр уваги справедливо зсунувся в бік новостворених команд, проектного театру в нетеатральних приміщеннях і формацій, що існують за схемою продюсерських центрів.
Утім у більшості талановитих і освічених людей слово «театр» все ще викликає в уяві ряди стільців, тітоньок у білетних касах, Чехова в антуражі штучних суцвіть і будівлю з колонами. Ми готові запропонувати вам дещо абсолютно інше. Сучасні вистави, перегляд яких не матиме нічого спільного з нудним шкільним культпоходом. Тож приготуйтеся до нових вражень.
«Орестея», копродукція Театру «Мізантроп» і Театру на Подолі
Театр «Мізантроп» — такий собі культуртрегер, імпортер театральних тенденцій і форматів з Європи та Росії до Києва сьогодні. Вони пропонують не лише драматичні спектаклі, а й сайт-специфік-проекти, імерсивні практики. Приміром, «Сліпота» в Port Creative hub.«Орестея» — це спільний проект незалежного «Мізантропу» та Театру на Подолі, який глянувся прогресивній команді через свою відверту «квадратність» і бездоганне технічне оснащення. Безперечно, на це й ставили «ставку»: спектакль розкриває цілу палітру можливостей у роботі з аудіо- та візуальними технологіями.
Творець вистави Ілля Мощицький – режисер, що працює в Києві та в Санкт-Петербурзі. Його версія античної трилогії — не затягнута інтерпретація міфу «в ролях», а приклад вільного поводження з текстом (колаж, купюри, адаптація) та поєднання різних сценічних практик (цирк, танець, перформанс, драма). Втеча від «прозорого» жанру, відсутність чітких меж між поп- і високою культурою. У постановці текст Хайнера Мюллера, «хрещеного батька» постдрами, поєднується з Есхілом та історіями від Фрейда, біт нічного клубу — з католицькими співами (композитор Дмитро Саратський), пластика й присутність оголеного тіла з проекцією, яка намагається «вхопити» та штовхнути актора (Tenpoint, хореограф Костянтин Коваль). Не розкриватимемо заздалегідь усіх секретів вистави. Згадаємо лише два яскравих елементи: сцену «як любили боги тусити на Олімпі» — історія Тантала, розказана в антуражі нічного рейву, і «античний курсор», тобто віртуальну руку, за допомогою якої зобразили владу всесильного Бога.
«Світ у горіховій шкаралупі», Новий театр на Печерську
Проект народився завдяки гранту British Council Ukraine. Режисер Дмитро Захоженко в 2017 році зробив досить незвичний хід: обрав для постановки в Україні текст одного з найвидатніших фізиків сучасності – Стівена Хокінга. Немає потреби взайве згадувати, що теоретична фізика не є звичною літературною основою для театру. І так зрозуміло, наскільки недраматичним і складним є матеріал, позбавлений героїв, конфліктів, характерів. Від тексту Хокінга тут залишається лише самий хребет із теорем і практичних дослідів, а все інше – епізоди на тему того, чим є маленька людина, цей свідомий і двоногий нащадок підірваних зірок, у великому космосі. Актори театру ділять сцену на відрізки, вдаючи, що один крок – це мільярд років, аби ми за фактом уявили, що вся наша людська історія – розміром з частину нігтя порівняно з віком Всесвіту. Влаштовують бар із фотонними коктейлями, співають блюз про адронний колайдер, спілкуються з четвертим виміром часу, своїм майбутнім і минулим, за допомогою проекцій та live-трансляції.
На таку виставу можуть прийти глядачі віком від 10-ти до 80 років.
«Подорож Аліси до Швейцарії», Театр імені І. Франка
Вистава за п’єсою сучасного німецькомовного драматурга Лукаса Берфуса суттєво відрізняється від усього загалу репертуарних рішень Театру імені І. Франка. Проект реалізований за підтримки Гете-інституту. Головна героїня — доросла пацієнтка з хворобою, яку автор тексту навмисне замовчує. Це може бути і депресія, а може бути і невиліковний рак. Хай там що, але вона вирішує, що життя її нестерпне і слід із ним покінчити. Для того Алісі треба відвідати одного доктора в Швейцарії (нагадаємо: це – країна, де легалізовано евтаназію). Такого собі доктора Гауса, помноженого на доктора Зло із комплексом Бога. В антуражі холодного, майже лабораторного білого світла, прозорих скляних кубів, одного-двох лаконічних диванів, власне, й відбувається ця подорож. Атмосфера «Аліси…» — це атмосфера філософської гри, детективу й досліду. Вона змусить замислитися, поставити перед собою питання набагато глибші за ті, до яких ми звикли у повсякденному житті.
«Кицюня», Дикий театр, Сцена 6
Мабуть, найяскравіший прорив останніх років — поява Дикого театру, який працює на різних майданчиках, з різними режисерами, на проектних умовах. Якщо ми вже завели тему про філософію життя та смерті, хочеться згадати й виставу Дикого за Мартіном Макдонахом. Це «ірландський Тарантіно» — драматург, який весь час грається з ідеєю людяності, виявляючи її на прикладі того, чим вона радикально не є. Макдонах не виправдовує ваших очікувань, перетворюючи хепі-енди на нелогічні кошмари, а вбивць, покидьків і наркоманів — на справжніх просвітників і носіїв некосметичного гуманізму.
«Кицюня» — авторська адаптація п’єси «Лейтенант з острова Інішмор» у режисурі Максима Голенко. Цей проект також отримав грант від British Council Ukraine в 2017 році, як і «Психоз» за Сарою Кейн і «Світ у горіховій шкарлупці» за Гокінгом. Вистава — приклад свідомого й соковитого кітчу, поставленого, як такий собі рок-концерт: на верхньому балконі Сцени 6 стоїть бенд RedAlice в масках терористів і акомпанує, знущаючись зі священників, релігії, романтичних ідей про «націю». В «Кицюні» ірландський лейтенант перетворюється на українського націоналіста, що живе в режимі «зрада/перемога». Як і текст ірландця, «Кицюня» підводить до думки про те, що найбільш пафосні й гучні ідеї звучать фальшиво в нашому глобалістському світі, а справжній ідеал у чомусь значно дрібнішому за категорії «країна», «людство», «народ».
«Фрекен Юлія», Театр «Золоті Ворота»
«Фрекен Юлія» за п’єсою Августа Стріндберга — вистава-відкриття нового сезону в театрі «Золоті Ворота». Режисер Іван Уривський, для якого містика і тема кохання — наскрізний лейтмотив, цього разу запропонував геть не сентиментальну, фрейдистську й по-справжньому готичну постановку «Фрекен Жюлі». П’єса Стріндберга — це історія про короткий зв’язок Жана, лакея, з Юлією, хазяйкою та аристократкою, дочкою графа. Все це звучить як банальний адюльтер, якщо розповідати саму тільки фабулу. Насправді ж п’єсі передує потужний натуралістський, антибуржуазний маніфест, у якому жодного з героїв не пропонують сприймати як «позитивний приклад», а еротичне вариво подається лише як матеріал для зсуву соціальних ліфтів, трансформації та росту наших бажань.
