Час для насолоди мистецтвом: частина сьома

Антон Логов закінчив Одеське художнє училище імені Грекова та Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури. Працює з абстрактним живописом, інсталяцією, фото та колажем. Відомий участю в таких проєктах, як: «Тіні забутих предків. Виставка», «Парк корупції», «Вкрадений Крим». Співпацює з арт-центром «Я Галерея». В квітні цього року переміг в конкурсі молодих художників Objects 2020.

– Антоне, що привело вас у мистецтво?

– Бажання бути в мистецтві.  Мені було 13 років. До того я вже закінчив музичну школу з класу баян. Але музика не була справою мого життя. Цікаво, що в приміщенні тієї ж музичної школи знаходився й клас з малювання, куди я вже самостійно записався, бо дуже кортіло. До цього я все літо кожен день старанно перемальовував картинки.

 – Ваше найяскравіше арт-враження дитинства? 

– Саме з дитинства пам’ятаю Одеський художній музей. До нього ми приїздили зі своїм класом з міста Роздільна, де я народився. Запам’яталися роботи Врубеля, Світлицького, Сєрова, Коровіна та Левченка. І скрип паркету в цьому музеї, звісно.

 – Як би ви охарактеризували своє мистецтво в 5 словах ?

– Час, простір, любов, космос, імпульс.

 – Ваше мистецтво — це добре продумані дії або ж те, що йде з підсвідомості?

– Дуже часто – це імпульс із підсвідомості, який створює метафору. А вона вже втілюється по-різному: іноді одразу – спонтанно й непомітно, а іноді – шляхом багатьох ескізів. Спілкуючись з іншими художниками, я розумію, що мій метод втілення ідеї швидший.

– Які проблеми ви включаєте у коло своїх мистецьких зацікавлень?

– Мені завжди була цікава природа як дуже сильне метафізичне явище. Тобто  її стихії: повітря, вода, вогонь і земля. З ними я працюю в просторі своєї уяви та фантазії.

Також я цікавлюся історією мистецтв як віртуальною структурою образів, знаків і значень, до яких постійно звертаєшся. Ну і, звичайно, людиною та її діями на Землі. Мене хвилюють такі питання: «що ми залишимо доброго після себе?» та «чи може людина зростати над собою, розвиватися все життя, незважаючи на перешкоди та негаразди?».

– Назвіть одну виставку, яка у вашій кар’єрі була особливо значущою? Чим вона запам’яталася?

– Одразу згадую масштабний проєкт «Тіні забутих предків. Виставка», що відбувся в «Мистецькому арсеналі» в Києві, а потім у львівському Палаці мистецтв. Кураторами були Павло Гудімов і Андрій Алферов. Я зробив тоді гігантську інсталяцію «Реінкарнація». Виникла ідея перевезти в Київ розібрану реальну гуцульську хату-ґражду. Це була точка відліку. Далі було багато ескізів і зустрічей з архітекторами, монтажною групою та технічним директором проєкту Андрієм Качурою. Зізнаюсь, що я і до виставки був фанатом «Тіней…» Сергія Параджанова. Мені хотілось реалізувати закарбовані в моєму серці емоції від цієї кінострічки у виразній формі в просторі.

– Чи продовжуєте працювати над новими темами, картинами сьогодні в режимі ізоляції?

– Так, я дуже часто відвідую свою майстерню і постійно працюю та розмірковую над новими темами. В майстерню ходжу пішки, тому з’явилася цікава фотосерія «Тіні карантину», яка вже бере участь в онлайн-проєкті «У нас всі вдома», що організовано Національним центром «Український дім».

– Поділіться лайфхаками вашого перебування на карантині в ці непрості для планети дні?

– Головне – це мати добрий настрій. Сил мені додають мої рідні. Став більше часу проводити з донькою. Читаю та дивлюсь фільми, на яких раніше не вистачало часу. Ну, і, звичайно, праця в майстерні.

– Заглянемо в майбутнє: як, на вашу думку, зміниться світ після пандемії? Розглядаємо, будь ласка, оптимістичний сценарій! 

– Світ вже змінився. Ми почали помічати один одного й нікуди не бігти. Ми зрозуміли, що для щастя багато не потрібно. Згадали про природу та дітей. Стали мудрішими, однозначно. Значить, радість і щастя ще чекають на нас попереду!