Хеллі Беррі: вiддана красуня

У третій частині фільму «Джон Вік» 52-річна Хеллі Беррі зіграла вбивцю з ідеально тренованим тілом. Ще змалку оскароносна актриса звикла доводити, що має достатньо сили волі, таланту й розуму, щоб пишатися собою. Event Ukraine ексклюзивно поспілкувався з акторкою і дізнався, чого вартує відданість професії та дітям.

Маючи прекрасні фізичні дані, актриса часто фільмується в бойовиках, де ефектно демонструє, на що здатна. Ось і в стрічці про суперкілера Джона Віка, якого грає Кіану Рівз, Хеллі виконала роль фатальної красуні та зухвалої вбивці, головною зброєю якої є бійцівські собаки. Актриса так переймалася, аби не розчарувати Кіану Рівза, відомого своїм чудовим виконанням екшн-сцен, що не шкодувала сил на численних тренуваннях і навіть зламала три ребра. Зате завдяки неймовірній підготовці Хеллі заявила, що ніколи не відчувала себе в такій чудовій фізичній формі. Що підтвердив і її особистий тренер, зауваживши, що в 52-річної актриси тіло 25-річної жінки.

Почавши кар’єру в кінці 80-х зі зйомок в телесеріалах, вона стала першою темношкірою акторкою, яка у 2002-му отримала «Оскара» за головну роль у «Балі монстрів». Це стало поворотним пунктом в історії всього Голлівуду. Тоді, на урочистій церемонії, Хеллі не могла стримати ридань, присвячуючи цю нагороду всім темношкірим актрисам. Водночас вона стала однією з чотирьох оскароносців, яким присудили премію «Золота малина» за найгірше виконання ролі, у її випадку — Жінки-Кішки. Актрисі вистачило почуття гумору й упевненості в собі, аби особисто з’явитися на церемонії вручення і вдало спародіювати власну промову трирічної давності, стоячи з «Оскаром» в одній руці й «Золотою малиною» — в інший.

На зустріч у нью-йоркському готелі Four Season Хеллі прийшла в ефектній сукні, що відкриває її стрункі ноги. На обличчі мінімум косметики — імовірно, саме тому вона виглядає щонайменше на років десять молодшою. Беррі продовжує дивувати, щойно починає відповідати на запитання. У неї дуже тихий голос і досить м’яка манера розмови. Вона справляє враження людини, яка пройшла життєві випробування, але не озлобилася, а навпаки, зуміла зберегти здатність співчувати й співпереживати.

— Хеллі, чим вас зацікавила пропозиція знятися в третій частині фільму «Джон Вік»?

— Річ у тім, що я велика його шанувальниця. І не лише я — всі мої подруги його обожнюють. Не останню роль у цьому відіграє емоційне забарвлення самої історії вбитого горем чоловіка, що втратив не тільки кохану жінку, а й собаку, яку вона йому подарувала. Його помста не знає меж. І хоча у фільмі достатньо жорстокості, вона існує лише, щоб показати мистецтво боротьби, постановка якого здійснена за високими стандартами художньої хореографії. Це однаково, що дивитися сучасний балет.

— Для такого виконання потрібна спеціальна підготовка. Як готувалися ви?

— Тренування були найважчими за час моєї багаторічної кар’єри. Мені довелося опанувати дзюдо, айкідо, кунгфу, також навчитися поводитися з вогнепальною зброєю, якою я раніше ніколи не користувалася. А ще я мусила стати тренером для собак. Уся ця підготовка зайняла шість місяців, що складалися з восьмигодинних робочих днів, з яких дві-три години виділялися для тренувань із собаками.

Кадр з фільму «Джон Вік — 3».

— І які у вас склалися з ними стосунки?

— Собаки-актори були чудовими, тому в нас склалися дружні стосунки. Окрім того, я велика любителька тварин — у моєму домі живуть два австралійських лабрадуделя (помісь лабрадора й пуделя. — Прим. авт.). Проте вимоги до собак, які брали участь у зйомках, були такими високими, що багато хто зі знімальної групи сумнівалися в досягненні запланованого результату. Треба було провести з ними багато часу, щоб вони звикли до мене й подружитися з ними.

— Ви працювали з двома собаками?

— Хоча на екрані було два собаки, працювати мені довелося з п’ятьма. А все тому, що в собак теж є дублери. (Сміється.) У двох песиків дуже симпатичні мордочки, тому їх використовували для великих планів. А інші — прекрасні в діях, вони з розбігу запросто стрибали через машини, паркани. А ще були такі, що за командою нападали й кусали каскадерів.

— Ви вважаєте себе собачницею?

— Я люблю і собак, і котів. У нас вдома жили ще дві кішки. Однієї, на жаль, нещодавно не стало. Я обожнюю тварин. І тому, що в мене двоє дітей, в нашому будинку вже жили пташки, шиншили, морські свинки, ящірки. Кого в нас тільки не було! (Сміється.)

— Як вам вдається поєднувати професійне життя з особистим?

— Материнство — найважливіший аспект мого життя. Звісно, я люблю свою роботу. Проте щойно в моєму житті з’явилися діти, вони зайняли пріоритетне місце. Перші десять років я намагалася якомога менше працювати, аби проводити щонайбільше часу з дітьми. Я стала матір’ю, коли мені було вже за сорок, тому із задоволенням присвячую свій час дітям. Проте щойно вони пішли до школи, я повернулася до роботи. І тепер відчуваю величезну радість від того, що в мене знову з’явилися грандіозні творчі плани. Незабаром я виступлю режисером власної картини.

— Про що йтиметься у стрічці?

— Це історія жінки на ім’я Джекі, яка займається змішаними бойовими мистецтвами, і я виступлю в цій ролі. Зйомки картини «Ображена» розпочалися цього літа у Нью-Йорку.

— Тобто ваші напружені тренування стануть в пригоді й для цієї стрічки?

— Так. І якщо все піде, як задумали, то наступного року ми плануємо зняти фільм, цілком присвячений самій Софії, моїй героїні з «Джон Вік — 3».

З Річардом Гіром на «Золотому Глобусі» у січні 2019 року.

— Виходить, що ваші творчі плани розписані вже на кілька років наперед. А як проходить ваш звичний день?

— Коли я вільна від зйомок, прокидаюся о 5:30, готую сніданок, буджу дітей і збираю їх до школи. Діти ходять в різні школи, тому в мене є асистент, який відвозить котрогось з них. Я чергую дні, в які самостійно везу до школи то доньку, то сина. Коли повертаюся додому, починаю посилені тренування. Іноді в мене заплановані ділові зустрічі. А ще я готую обід. Це нудно. Однак дітям потрібна увага — їх треба забирати зі школи, годувати, везти на різні заняття: футбол, волейбол, плавання. А потім ще й домашні завдання. (Зітхає.) Нескінченні домашні завдання. Затим вечеря й, зрештою, вкладання в ліжко. Молодшому потрібно неодмінно прочитати книжку перед сном. Тобто, коли я не працюю, то майже цілком присвячую свій час дітям. Тому спати я зазвичай іду разом з дітьми — не пізніше десятої вечора.

— Чи залишається у вас час для самої себе?

— Лише коли діти зі своїми татами. (Батько 11-річної Нани Аріель — фотомодель Габріель Обрі, а батько 5-річного Масео Роберта — актор Олів’є Мартінес. — Прим. авт.). Тоді я приділяю увагу самій собі: багато читаю, доглядаю за волоссям, обличчям, ходжу в одноденні походи з друзями, подовгу приймаю ванну. Зрештою, роблю все те, на що у звичні дні не вистачає часу.

— А коли діти з вами, ви дивитеся з ними кіно? Якщо так, то яке?

— Мене в юності вразив фільм «Крамер проти Крамера». Саме тоді я зрозуміла, що обов’язково коли-небудь стану мамою. Я просто закохалася в Меріл Стріп і Дастіна Гоффмана. Нещодавно я показала цей фільм дочці. Оскільки її батьки розлучені, їй дуже важливо розуміти, через що вони пройшли і як сталося, що вони не живуть більше разом. І що, попри всі розбіжності, вони її люблять. Саме за це я й обожнюю кіно: воно допомагає багато чого навчитися в житті й поглянути на нього з іншого, раніше невидимого боку.

Лєна Бассе, Лос-Анджелес