Ловець ідей Едуард Потапенков

Теми робіт Едуарда Потапенкова різні, як і світ навколо нього. Художник говорить, що насамперед прагне змінюватися, порушуючи різні теми й запрошуючи до візуального діалогу глядачів. А ще зізнається, що творчі ідеї приходять до нього у напівсні.

По життю я оптиміст. Навіть деструкції роблю позитивними. Проте в творчості не сприймаю гламуру та божевільних веселощів. А ще я не хотів би, щоб мене вважали імпресіоністом, як іноді про мене пишуть. Взагалі я не відношу себе до жодного напряму. Для мене головне — мета й ідея, а не засоби їхнього вираження.

До речі, я не пишу портрети. Мене більше цікавлять не люди, а те, що їх оточує, їхня взаємодія з довколишнім.

Хочеться завжди йти новим шляхом. Буває, художник знайшов свою нішу: композицію, колір, тему або елемент — і погнав штампувати. Це не для мене. Художник має бути цікавим, він має змінюватися, попри комерційну складову.

Едуард Потапенков: ловець ідей

«Ніч така місячна». 140х140, олія, полотно

Про роботи

Я прагну до серійності, але це не в моєму характері. Мене постійно штормить у творчому плані, хочеться спробувати зробити і це, і те. Тому мені потрібно працювати над собою, щоб створювати саме серії робіт. Проте це себе виправдовує, адже у виставковому проєкті серії ліпше розкривають задум автора та виглядають більш повноцінно. А іноді буває так, що коли «вклинився» в серію, то й не помітиш, як написав уже набагато більше робіт, ніж потрібно для виставкового простору.

Сам до кінця не розумію, як трапився проєкт «Танці». Напевно, візуалізувався з мого тодішнього стану, з перипетій, через які проходила країна. Вихідною точкою стала тема «Лебединого озера» на телебаченні. Звичайно, це класична тема, але я не міг не провести свої паралелі, якось їх відобразити.

«Стрибки» (Jumping). 125×90, олія, полотно

Серія робіт на камуфляжі — це теж про події в Україні. Я її написав у 2014 році. Спробував поєднати два різних світи: зобразити на камуфляжі буденні речі, явища, дії з мирного життя. Як потім виявилося, художники використовували камуфляж і до мене. Це був неабиякий досвід, адже така тканина вже має колір, структуру, малюнок. Вона задає певну геометрію і є начебто співавтором. Було дуже цікаво роздумувати, чи потрібно замальовувати той чи той кольоровий шматок, йшов постійний композиційний пошук. Кілька робіт з тієї серії я вважаю такими, що вийшли.

Про кураторів

Для мене куратори діляться на два типи — ідеологи та переслідувачі меркантильних цілей. Ці останні можуть перефарбовуватися, як хамелеони. Знайти людину з першої когорти — велике щастя для художника. Вони часто є дослідниками у мистецтві, які можуть підштовхнути до нових тем. А найголовніше — допомогти мені як художнику перестати сумніватися у своїх пошуках. Зрештою, просунути якийсь хороший проєкт. Ідеально, коли куратор — ще й твій агент. Не люблю і не вмію себе продавати, але без цього ніяк.

«Місточок». 100х140, олія, полотно

Про самоствердження

Художники — це ілюзіоністи. Публіка, глядачі для нас важливі.
Адже для кого ми створюємо ілюзію, не тільки ж для самих себе?
І продаватися теж потрібно — це і самоствердження, не згадуючи вже про прозу життя. Зрештою, щоб розвиватися, потрібно принаймні купувати фарби та полотна. А ще я не дуже люблю писати на замовлення. Хоч яким цікавим воно було б, це завжди, навіть десь на підсвідомості, певне підлаштування під замовника, задоволення його бажання.

«Саміт». 120х100, олія, полотно

Про початок

Бабуся мені якось розповіла історію, яку я зовсім не пам’ятаю. Мені тоді було роки зо три, і ми з нею їхали в потязі. Хтось мене запитав, ким я хочу бути. Тоді я дуже розвеселив попутників, заявивши, що хочу стати художником. Бабуся була шокована.

А ще я пам’ятаю галявину недалеко від нашого будинку у Дніпрі. Там, серед дерев, частенько збиралися художники писати індустріальні пейзажі. Тато мені розповідав, що постійно звідти мене забирав з плачем.

А потім, коли я був у третьому класі, вчителька малювання попросила мене привести до неї маму. Вони про щось розмовляли без мене, а наступнього дня вчителька взяла мене за руку й відвела до художньої школи. Запитала, чи хочу я тут вчитися. А там так по-особливому пахло фарбами. Знаєте, ще й така богемна атмосфера. У прокуреній учительській мій майбутній перший вчитель знову запитав, чи я хочу тут займатися. А я такий: «Звичайно!». Здав іспити, вступив і всі роки ходив із задоволенням.

«На заході». 130×185, олія, полотно

Про натхнення

Я не рання пташка — починаю нормально функціонувати десь після одинадцятої ранку. Найкращий час для роботи — вечір і ніч. Ідеї приходять під ранок, коли я вже ніби й прокинувся, але все ще перебуваю у стані нерегульованого сну. У цей момент, напевно, якось зливаються мої емоції, думки, бажання — особливо якщо постійно думаєш про майбутню виставку, хворієш нею. Одного разу мені моя виставка взяла й наснилася.

Джерело натхнення для мене — це музика. Причому я всеядний: слухаю і класику, і рок, і R&B.

Дуже люблю подорожувати, завжди беру з собою блокнот, маркер, ручку та олівець. Роблю якісь замальовки в потязі, літаку, автобусі.

За кордоном не оминаю можливості подивитися на роботи великих майстрів минулого. Насамперед я хочу влізти в їхню шкуру, зрозуміти й відчути, як вони могли тоді зробити таке. Ці чудові ренесансні розписи церков, скульптури, архітектура — як це все відбувалося?

«Туди». 160х160, олія, полотно

Про найдорожчу роботу

Так сталося, що картина, найдорожча у фінансовому плані, була дорогою і для мене самого. Історія її створення дивна. Я написав її ще у 1990-х роках на автопілоті. Пам’ятаю, прийшов з якоїсь виставки вночі, щось писав, а під ранок ліг спати. Потім я кілька днів десь гуляв — у нас з цим було просто й легко. Наприклад, хтось каже: «Класна виставка у Москві, поїхали». Всі встали й пішли на вокзал. Ось щось подібне і сталося. А коли повернувся до майстерні, здивувався — що то за картина? Я про неї геть забув. Дивлюся: так гарна ж робота! Вона багато разів виставлялася, а купили її порівняно недавно. Взагалі, мені важливо, у кого поселяються мої картини.

Записала Марина Гудзевата