Правда серця Дмитра Ярошенка

На початку вересня в український прокат вийшов фільм «Заборонений» про долю Василя Стуса, головну роль в якому виконав Дмитро Ярошенко. За дивним збігом обставин актор схожий на поета не лише зовні. Він теж пише вірші й цікавиться східною філософією.

З Дмитром Ярошенком я познайомилася заочно років із десять тому в театрі «Дах» Влада Троїцького, коли вперше прийшла на виставу «Король Лір» з циклу «Україна містична». Дмитро виконував у ній головну роль. Потім у нього було понад двадцяти вистав і постановки в межах «ГогольFest». Кілька років тому розпочався новий етап у кар’єрі талановитого актора. Першою потужною заявкою стала участь у фільмі «Брама», який критики визнали кіноподією 2018 року, а потім прийшла й головна роль у надочікуваній стрічці «Заборонений» про життя геніального Василя Стуса.

Під час очного знайомства виявилося, що Дмитро надзвичайно тонка, розумна людина з прекрасним почуттям гумору. А ще — хоч як дивно для актора — досить сором’язлива.

— Дмитре, ви сказали, що бачили увесь фільм ще навесні. Вам сподобалася стрічка як актору і як глядачу?

— Мені точно не соромно за неї, за своє втілення Стуса. Можливо, фільм вийшов трохи серіальним за динамікою, але це ж біографічна історія, тому такий хід зрозумілий. Хай там як, у фільмі досить напруги, щоб тримати глядача до кінця. Було б круто, якби зняли чотирисерійний мінісеріал для телебачення, тоді можна було б помістити туди майже все Василеве життя. Воно того варте.

— Мабуть, хіба що лінивий не сказав вам, що ви візуально схожі на Стуса.

— Так. Вперше я це почув від своєї одногрупниці по театральному інституту, коли мені було сімнадцять. Звісно, я знав, хто такий Стус, але не дуже пам’ятав, як він виглядає. Подивився на фото і зрозумів, що таки схожий. Проте подумав, що недостатньо бути візуально схожим, треба щось робити, аби бути близьким до цієї непересічної людини внутрішньо. Адже він завжди дотримувався правди свого серця.

— Ви якось зауважили, що найголовніше для вас було показати Василя справжнім, тому ви намагалися якнайглибше пізнати його, увійти в образ, перечитали майже всі вірші. Яким для вас був поет і людина Василь Стус?

— Дуже розвинутим — інтелектуально і внутрішньо. Жив у книжках. Звичайно, він був людиною тонкої душевної організації, помічав усі напівтони, дуже гостро відчував життя.

Він просто не міг чинити інакше. Я багато думав про нього, розмірковував над його рішеннями. Знаєте, певний період життя він працював на заводі. І от його звільняють з формулюванням «не можна тут працювати з філологічною освітою». А він без грошей, у нього сім’я. А ще стеження, доноси — цілковитий абсурд щоденного існування. Можливо — але це тільки моє припущення, — тюрма й ізоляція від навколишнього світу стали певною віддушиною для нього. В ув’язненні він спілкувався з однодумцями, і саме там, а не на волі, він міг вільно висловлювати свої думки.

Мені точно не соромно за своє втілення Стуса. Можливо, фільм вийшов трохи серіальним за динамікою, але це ж біографічна історія.

— Чи є у вас улюблений Стусів вірш, і чи ви самі не пробували себе в поезії?

— Мабуть, найулюбленіший той, який звучить наприкінці фільму та який резонує з моїм внутрішнім станом:

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест. 

Цікавий збіг — я писав і пишу поезію. З дитинства пробував віршувати, навіть виступав з якимись своїми напівпоемами, брав участь у конкурсах. Потім, у «Даху», перестав — вистачало сцени для вираження себе. І ось кілька останніх років знову пишу. Мабуть, посприяло паризьке знайомство з Юрієм Хусточкою (колишній учасник гуртів «Океан Ельзи», Aesthetic Education. — Прим. авт.). Він запропонував робити разом музичний проєкт StereOrpheo, і саме для нього я написав багато текстів.

— Згадаймо вашу передостанню стрічку — «Джулія Блу», яку показували на «Молодості». Там ви зіграли снайпера, який щойно повернувся з АТО, тобто знову втілили непересічну особистість.

Це було водночас цікаво й складно. Мій герой родом з Донецької області, він обрав боротьбу на боці України. Він потрапляє до госпіталю, але фізичні травми в нього незначні, він травмований насамперед психологічно. Готуючись до цієї ролі, я зустрічався з бійцями. Спілкувався зі снайпером українського походження, який народився і живе у Нью-Йорку та має 20 років бойового стажу. Ми з ним проговорили два дні. Потім він зізнався, що передав мені двадцять років свого болю. Я це намагався втілити у своєму персонажі.

Проте цей фільм — не «темна» історія, він про життя. Наразі стрічка їздить по закордонних фестивалях, потроху збирає призи. Сподіваюся, її покажуть в українських кінотеатрах.

Кадр із фільму «Джулія Блу».

— Як я знаю, ви не з акторської родини. Що вас привело до театру?

— Я родом із Жовтих Вод, індустріального міста. Із шостого класу грав у шкільних театральних постановках. Ми бралися за Чехова, Гоголя — намагалися робити виставу раз чи два на рік. Це вплинуло на вибір професії, бо до того хотів стати то математиком, то хірургом.

А потім на першому курсі театрального, буквально на перший чи другий тиждень, Лесь Танюк запросив Влада Троїцького провести нам пару занять. І понеслося — одразу «Дах», театр, вистави. Розпочалося абсолютно нове життя. Гастролі Україною і Європою, тисячні зали. Це величезний, унікальний досвід.

Перформанс «Дах…Ранок» театру «Дах» на «ГогольFest–2013».

— Наскільки для вас театр відрізняється від кіно, і що вам більше до душі?

— Не можу сказати, що люблю театр більше, ніж кіно, й навпаки. Технічно це різні речі. Хай там як, акторська професія — це про життя, про глибинні філософські запитання.

Колись у моєму житті був лише театр, до того ж один — «Дах». Потім якось так збіглося, що трансформувалася акторська група, змінилося моє світобачення. Прийшло розуміння, що після такого досвіду не зможу грати в жодному іншому театрі. Так поступово почало з’являтися кіно. Цьогоріч я знову став грати в театрі. Він напіваматорський, там ставлять вистави за священними індійськими писаннями. Це мені дуже близько духовно.

Перформанс «Дах…Ніч» театру «Дах» на «ГогольFest–2013».

Кажуть, що актор має бути лікарем душі. Погоджуюся. Адже в тому, що роблю,
вбачаю певну місію — змусити глядачів задуматися над певними проблемами, явищами.

— Чому саме індуїзм, Індія? Ви мене зараз здивували.

— Ще з ранніх років мене турбували складні питання: чому ми існуємо в цьому світі, чому все відбувається саме так. Потім прийшло усвідомлення, що ми мало знаємо про минуле, про свій рід. Замовчування історичної правди привело до того, що ми, майже вся країна, відрізані від предків, нашої сили. В «Даху» ми намагалися знайти відповіді на ці запитання, розповідаючи історії та втілюючи різних персонажів. Одна з останніх для мене вистав у «Даху» — «Вій. Король землі» — була масштабною і дуже складною. Грав Юродивого, який сидів на залізному ланцюзі. То бог через нього говорив, то він на звіра перетворювався. Ми цю виставу ставили в Лозанні, були тисячні зали. Витримати цю роль допомагала лише молитва й уявний зв’язок із небом.

А потім я поїхав до Індії на своєрідну реабілітацію. І там прийшло відчуття, що мене обіймають ангели. Скрізь любов, якої, як здавалося, вже немає на світі. З’явилися нові смисли.

— Для чого людині театр, а вам — акторство?

— Кажуть, що актор має бути лікарем душі. Погоджуюся. Адже в тому, що роблю, вбачаю певну місію — змусити глядачів задуматися над певними проблемами, явищами. Важливо бути на сцені чи у кадрі не тому, що мені подобається там бути. Потрібен сенс: для чого виходити на сцену? Що хочу сказати глядачам, яку енергію транслюю? І хоча мені дістаються переважно драматичні ролі, люблю і розумні комедії.

Не можу сказати, що люблю театр більше, ніж кіно, й навпаки. Це різні речі. Акторська професія — це про життя, про глибинні філософські запитання.

— Уже маєте якісь цікаві пропозиції на майбутнє?

— Так, режисер Володимир Тихий запросив на головну роль у стрічці «Долина» про бійця УПА. Сценарист Віталій Загорулько був в АТО, а коли повернувся, став досліджувати розсекречені архіви КДБ. Тому ця історія ґрунтується на реальних подіях, вона про долі й переживання тих, хто боровся з радянською владою. Мені буде дуже цікаво зіграти цього героя. Сподіваюся, стрічка отримає державне фінансування і ми її таки зробимо.

Спілкувалася Марина Гудзевата