Юрій Юрчук: право голосу

Молодий і перспективний співак, соліст Королівської опери у Лондоні. Володар багатого й глибокого баритона, який оцінила сама Монсеррат Кабальє. І це неймовірно, тому що лише кілька років тому Юрій Юрчук був… фінансистом. Успішним, однак зовсім далеким від опери.

Доля Юрія справді незвичайна: зробивши кар’єру в чиказькому відділенні транснаціональної аудиторської компанії PricewaterhouseCoopers, якось він вирішив втілити мрію юності — навчитися співати. І трохи захопився… Це дивовижно, це надихає і вкотре доводить: талановиті люди талановиті в усьому. І спілкуватися з ними — одне задоволення.

— Пане Юрію, що стало тим переламним моментом у житті, коли ви з фінансиста перетворилися на оперного співака?

— Як такого його й не було, все відбувалося органічно. Я завжди дуже любив музику, навіть створив свій гурт, хоча з того нічого путнього не вийшло. І все ж у Чикаго я вирішив зайнятися вокалом серйозно. Шукав викладача — хотів співати як Фредді Мерк’юрі. (Усміхається.) Кілька спроб були невдалими. Нарешті, четвертий сказав: «Я тебе можу навчити, але я оперний співак». Це був Марк Ембрі, бас-баритон з New York City Opera. Він запропонував засвоїти класичну техніку, з якою я зможу спробувати щось інше. І ми почали працювати. Тоді я вперше відвідав оперну виставу (це були «Казки Гофмана»), і мене вона вразила — живий людський голос без трансформації. Чесна форма мистецтва. Тоді подумав: якщо я можу брати в цьому участь, то мушу спробувати. Перший рік я займався співом як хобі. І навіть не уявляв, що з цього вийде нова професія. Однак класика подобалася мені все більше, і Марк запропонував вступити до університету (аналогу нашої консерваторії), де повний курс мені стисли у трирічну програму. Півдня я присвячував навчанню, ще півдня — працював у компанії, щоб потягти все фінансово. Мені пішли назустріч.

З Монсеррат Кабальє.

— Мабуть, колеги вами пишалися?

— На той час ще ні. (Сміється.) Ніщо не віщувало такого крутого повороту. Я думав так: якщо зі співом не складеться, я просто повернуся до фінансів. Проте далі все немов з гори покотилося. Навчаючись, я взяв участь у кількох міжнародних конкурсах, де посів призові місця. А за два роки мене вже взяв лондонський Ковент-Гарден. Головною ж ідеєю було робити те, що мені дуже подобається, не думаючи, чи це приноситиме гроші, чи подобатиметься комусь ще. Таке часто буває: приміром, моя дружина, яка працювала у сфері страхування, теж відійшла від першої професії й стала успішним фотографом. Вона мене дуже підтримує.

— Загалом, підтримка людей, які у вас вірять, дуже важлива.

— Так. А ще у вокалі важливий учитель, і мені пощастило з моїм. У нас склалися довірчі стосунки, і він працював зі мною, не маючи з того особливого зиску. Він дуже мною пишається, адже це жорсткий бізнес. Із 40 осіб, які зі мною вчилися, професійно співаю лише я та ще одна дівчина. Хоча серед усіх я був найстарший і мав увесь час наздоганяти решту. Однак у мене були й переваги, сформовані роботою у фінансовій сфері, зокрема витривалість. Було й відчуття останнього шансу: якщо зараз не вийде, то все — ніякої музики. А мені дуже хотілося, щоб вона трапилася.

Євгеній Онєгін в однойменній опері.

— Як почуваєтеся зараз, коли ви стоїте на сцені, а зал переповнений публікою?

— Це складне відчуття — відчуття страху, — до якого не можна підготуватися, а перебороти можна, лише постійно виступаючи публічно. У мене був страх сцени: спершу трусилися руки, котився піт. Проте є спосіб з цим упоратися: треба уявити свого персонажа дуже реалістично, перевтілитися в нього так, аби виникло відчуття, ніби на сцені все діється не з тобою, а з ним. У цю мить публіки ти просто не помічаєш. Це справді працює і з часом стає більш звичним.

— І кого ви вперше зобразили на оперній сцені?

— Марчелло в опері Пуччіні «Богема», яку я вчив вісім місяців. Першим же професійним дебютом була роль Рульового у «Трістані й Ізольді». Ще я співав у трьох студентських постановках, брав участь у прослуховуваннях. На кількох мене забракували, а останнім був Ковент-Гарден. Думаючи, що однаково не візьмуть, я розслабився, що допомогло заспівати ліпше, ніж зазвичай. І вони мені сказали: якщо хочеш, приїжджай зараз. А хто не хоче? Так, не довчившись рік в університеті, я й вирушив до Лондона.

— Як він вас зустрів?

— Дуже привітно. Хоча головний диригент відразу мене застеріг: «Don’t fuck up», тобто «Не облажайся». (Сміється.) Ціна за помилку була високою, як і хвилювання на сцені. Однак, якщо мандражу перед виходом зовсім немає, теж погано. Адже це енергія, яку просто треба спрямувати у правильне русло.

Публіка це відчуває. Насправді відбувається якийсь обмін енергіями. Адже від початку люди стали співати, відчуваючи себе такими емоційно наповненими, що бракувало слів. Це почалося ще в доісторичні часи, і це про справжність.

Ескамільйо в опері «Кармен».

— Які ролі вам особливо цікаві?

— Цього літа у Франції я заспівав графа ді Луну з «Троваторе» Верді — у нас більш знаної як «Трубадур». Це висока планка: там складні ансамблі, тяжкі арії. Усе пройшло добре, і я цим пишаюся. У Цюриху співав Леско в опері «Манон», де в баритона (який зазвичай грає злодіїв, поганих хлопців) багато арій. Взагалі, мені цікавий Верді, в операх якого баритон часто є центральним персонажем, як у «Ріґолетто». Його опери високі й складні, з цим не кожен впорається.

Леско в опері «Манон», Цюрих.

— Як будується ваша кар’єра співака? Ви маєте агента чи все робите самі? На скільки років наперед плануєте?

— В ідеалі має бути агент, і в мене такий є — Саймон Голдстоун. Він досвідчений, і цим компенсує мою недосвідченість, знаходить гарні проекти. А іноді вони самі мене знаходять. Загалом, оперні постановки комплектуються наперед, і наразі я знаю, що буде у 2020–2021 роках. У мене контракт у Ковент-Гарден, і півроку я маю бути у Лондоні, але зайнятість не постійна, тому я виступаю в інших постановках. Восени, наприклад, співатиму Марселя в «Богемі», а вистави відбуватимуться у Великій Британії — Лідсі, Ньюкаслі, інших містах.

Жорж Жермон у «Травіаті».

— Зараз модно говорити про культурну дипломатію. Ви — як людина, яка виступає в різних країнах, — відчуваєте, що культура, музика, опера — це те, що об’єднує людей?

— Так, адже опера торкається самого серця. Тому в театр, в оперу треба водити змалку. До речі, у Ковент-Гардені є дитячі вистави, і це так цікаво — бачити очі дітей, їхню реакцію. Мистецтво зробить світ гуманнішим.

— Пане Юрію, чи можна запитати про особисте — дружину, дітей?

— Дітей у нас немає, а з дружиною я познайомився у той час, коли пробував себе в опері, і це був прекрасний збіг. У нас є правило: ми підтримуємо одне одного у справах, що важливі для іншого. Адже сенс життя в тому, аби бути щасливим і мати змогу зробити щасливим ще когось. Не заробити мільйон — це не робить нас ліпшими, навпаки, може й зашкодити.

Кар’єра артиста непроста, лише 20 відсотків прослуховувань позитивні, а на решті відмовляють. Може не сподобатися тембр або манера триматися на сцені — ніколи не знаєш, що саме. І якщо фінансовий звіт, в якому щось не те, можна переписати, то змінити голос чи зовнішність — ніяк. Це тяжко, і дуже важливо, коли поруч є людина, яка тебе розуміє і підтримує. Моя улюблена приказка: якщо ти хочеш йти швидко, йди один, якщо хочеш йти далеко — йдіть удвох.

— Коли ваш наступний виступ у Києві? Одного разу минулого року ви вже співали в Національній опері.

— Не знаю, сподіваюсь, скоро, але не раніше літа 2021 року, до цього все розписано.

— Про що ви мрієте?

— Щодня про щось різне. Про мир в усьому світі. Про щастя, але не шляхом нещастя інших. У професії ж мрію заспівати того ж таки Ріґолетто, бо це одна з небагатьох головних ролей, а отже — і партій, для баритона. Та й взагалі — досягти висот у професії.

Спілкувалася Вікторія Шапаренко