Станіслав Боклан. Мистецтво думати

«Та інтонація, з якою я кажу фразу, й інтонація, яка буде написана, сприйматиметься по-різному, і, на жаль, не в плюс мені», — каже Станіслав Боклан, коли ми зустрілися на каві неподалік Молодого театру. Так, багатство його інтонацій, міміка, жести, тембральні акценти вимагають додаткових позначок. Недарма Станіслав Боклан — народний артист і улюбленець публіки. Розумний актор. Закрита людина. Вразлива душа. У цьому інтерв’ю він сказав лише те, що хотів сказати, а ви прочитаєте лише те, що захочете почути.

— Пане Станіславе, ви зізналися, що вам складно в щось повірити насправді. А ще здається, що ви завжди були не-оптимістом. Учені кажуть, що людський мозок влаштований так, що він помічає і «підтасовує» лише ті факти, висловлювання, події, які підтверджують нашу позицію, колись сформовану. 

— Ні-ні-ні-ні, ну, послухайте, як можна? У мене чудова робота, я працюю в чудовому театрі… Якщо не дуже занурюватися в театральні стосунки — вони в будь-якому колективі специфічні, — то в мене прекрасні колеги. Я зв’язаний з «95 Кварталом» — там теж роботящі, веселі, талановиті люди. Так що в мене все нормально, в сім’ї все добре, онуки Демид і Арінка вже бігають.

Не буває ідеальних стосунків, людей, ситуацій і, мабуть, ніколи не буде ідеальної країни. Мені 59 років, і я відчуваю, що не встигну побачити нормальною ту країну, в якій живу. Не встигну побачити незагиджених під’їздів, необшарпаних ліфтів і не доживу до того часу, коли в людей припинять дзвонити телефони під час вистав. Хоч як би там було, але в ліфті гидять не прем’єр-міністр і не президент.

— До того, як вступити до театрального інституту, ви лише двічі були в театрі — в дитинстві. А потім стали актором. Після стількох років роботи ви можете відповісти: для чого людині театр? 

— Я розумію, що людина хотіла побачити, почути й зрозуміти в театрі за радянських часів — натяк. Натяк на владу чи на  ситуацію в суспільстві — ага, ось що він мав на увазі, ну тоді ми теж… Людина начебто розширювала коло своїх однодумців.

Театр, як і кіно, як і мистецтво взагалі, потрібен для того, щоб із людиною щось відбулося, щоб вона відчула, що задоволення може бути не тільки від їжі чи алкоголю, а й від співпереживання, пережиття різного спектра емоцій. Я не люблю гамірних концертів і не знаю, що з людиною коїться, коли вона стрибає перед сценою… Але бачу, що відбувається в тиші глядацької зали, особливо це помітно на виставі «Загадкові варіації», в якій зіграв понад 120 разів. Я бачу сльози, або сміх, або сміх і сльози одночасно.

У кіно так само. Я люблю талановите кіно. Гадаю, що в мене також набереться п’ятірка такого продукту, за який не соромно перед онуками.

— Цікаво, назвіть…  

— Не соромно за «Поводиря», за «Слугу народу», за серіал «Пастка», мабуть, буде не соромно за «Кріпосну», яка виходить 25 лютого. І ще багато за що, напевне. (Іронічно.) 

— Як вам зйомки у телесеріалі «Кріпосна» від телеканалу СТБ? Це перша для вас костюмна роль? 

— Так. Насправді це дуже красива історія, пишуть, що й найдорожчий серіал за всю історію незалежності. Було понад 700 акторів, ми працювали цілий рік і зняли 48 серій. Дуже красиві костюми, криноліни, але в спеку було тяжко в бороді й бакенбардах, а ще — в сорочці, жилетці, піджачку, рукавичках. Я там граю сволоту капітальну. Знаєте, дивна річ, виставу я дивлюся як професійний актор, а кіно — як глядач. І в цьому великий плюс — що я можу відключити професію.

— Як вам так вдається? 

— Не знаю. Звісно, в кіно я бачу, де камера стоїть, звідки світло падає, але я про це не думаю. Коли дивлюся виставу, я думаю про акторську механіку й завжди страждаю, хоч хороша вистава, хоч погана: коли хороша — мені заздрісно, що я в ній не задіяний, коли погана, нецікава — я мучуся, що витрачаю свій час. Але я ніколи не маю претензій до акторів. Актор — це людина, яка завжди виконує чужу волю, і коли ця воля не дуже талановита, то така й вистава.

— Це ви говорите із солідарності, бо хороший актор може зіграти гарно своє соло навіть у найгіршій постановці. 

— І однаково він буде хороший актор у поганій виставі. У мене всі вистави були хороші — щастило на талановитих режисерів. Сьогодні вже дуже важко примусити мене працювати з поганим режисером у театрі, тому що я розвернуся і піду геть.

— У Молодому театрі залишилося всього три вистави, в яких ви граєте. Квитки на «Загадкові варіації» розкуплені на три місяці наперед. Мені прикро, що в театрі вас так мало задіюють. Але, ймовірно, вас влаштовує така ситуація, адже вас активно запрошують у телесеріали й кіно? 

— Скажу відверто: як актора театрального — мене ця ситуація не влаштовує. Як людину, для якої менше проблем, коли менше вистав і більша зайнятість у кіно, влаштовує. Отже — я на роздоріжжі, у конфлікті із самим собою. У цьому ніхто не винен. Моєму агенту було б важче утрясати мій знімальний графік, якби вистав було більше, але, гадаю, він все одно б утрясся.

— Однак я сама чула, що багато театральних режисерів хочуть з вами працювати. 

— Де вони? Хто? Приведіть сюди. Якби якийсь цікавий режисер навіть з іншого театру запропонував щось варте, ніхто не став би дибки. Я міг би працювати там, і там, і там — зараз актор не належить конкретному театру.

В офіційних планах Молодого на вересень вже стоїть вистава за повістю Миколи Гоголя «Шинель» з моєю участю. Я ненавиджу ювілеї і не хочу їх святкувати, але, напевне, ця вистава вийде приуроченою саме до мого ювілею. Там дуже цікавий задум режисера Андрія Білоусова, і я наразі думаю, чи вистачить у мене вміння втілити те, що він собі нафантазував.

— «Слуга народу» — якісний серіал. Але через те, що Володимир Зеленський іде на вибори, коли я бачу білборди «Слуга народу — Президент, як не крути», є відчуття певної гібридності: це серіал, щоб розкрутити кандидата в президенти ЗЕ, чи це рекламна кампанія серіалу? Одне без другого вже не сприймається. У вас немає відчуття, що вас використовують у політичній історії? 

— Мені здається, тепер все сприйматиметься через цю призму. Навіть якщо людина плюне на асфальт і розітре ногою. Я не розуміюся на політиці. Це правда. Я не граю в ці ігри.
У мене є персонаж, я мушу його зіграти від початку до кінця. Про третій сезон було відомо ще задовго до політичних рішень: глядач має побачити всю історію про вчителя, який прийшов до влади, і що з ним, зрештою, сталося. Головне — як я сам почуваюся і поводжуся в цій історії. У мене прекрасні партнери, прекрасний режисер і матеріал, і я як актор отримую задоволення. Гадаю, що дід Гриша з «Коли ми вдома» та прем’єр-міністр Чуйков, якого я граю в «Слузі народу», — це дуже великий діапазон для розмови з продюсерами. Я чудово розумію, що не я порядкую на цьому балу, запросять — працюватиму, не запросять — не буду, тому свою роботу хочу робити чесно стосовно професії.

— У скількох кінопроектах ви зараз задіяні? 

— Улітку я знімався в легендарного режисера В’ячеслава Криштофовича в стрічці «Передчуття», яка має вийти 2019 року. Це історія про людей, без будь-якого екшену.
Я взагалі люблю, коли мене запрошують, і мені важко відмовляти. Зараз я задіяний у трьох проектах, домовляємося про четвертий, і літо вже розписане. Можу розповісти ще про одну роботу: молодий режисер планує зняти історію про сліпу бігунку, яка справді трапилася в Україні, і хоче, щоб я грав її тренера, дуже приємну професійну людину. Чому б ні?
Театр, як і кіно, як і мистецтво взагалі, потрібен для того, щоб із людиною щось відбулося, щоб вона відчула, що задоволення може бути не тільки від їжі чи алкоголю, а й від співпереживання, пережиття різного спектра емоцій.

— Ви багато знімаєтеся, це означає, що у вас з’являються нові друзі?

— (Зітхає.) Це дуже складний момент. Поясню. Дуже важко зі мною дружити.

— У чому складність? 

— Дружба — це загалом важка штука, яка потребує часу для спілкування, зустрічей. У моєму житті була людина, якій я міг розповідати про все, що зі мною відбувається, чесно і до останку. Він не давав порад, просто слухав. Ми познайомилися досить дорослими, але нам було цікаво один з одним. Минулого року він раптово помер, просто зупинилося серце. Це для мене велика втрата. Але я маю багато приятелів, ми телефонуємо один одному, жартуємо, теревенимо, я не обділений увагою і спілкуванням.

Ще в мене була така людина-духівник у Маріуполі — актор і режисер Святослав Михайлович Нєпряхін. На жаль, його теж не стало. Він був випускником школи-студії МХАТ, і це він колись сказав мені: «Все, що ти робиш — прекрасно, але ніякого стосунку до театру це не має. Давай будемо думати, що воно таке — професія актора. Спробуй думати на сцені, думати як людина, яка має свою думку».

Я не знаю, як зробити так, щоб подобатися глядачу. Гадаю, просто треба класти своє здоров’я, всю енергію, яка в тебе є, і тоді всі насолоджуватимуться тим, що ти витратив.

— З якими актрисами любите грати?

— Я взагалі люблю грати з талановитими людьми. Мені дуже подобалося працювати з Адою Миколаївною Роговцевою. Вона ще та штучка! — звісно, в хорошому розумінні цього слова, — і дуже талановита людина. Коли мене запитали в одному інтерв’ю, кого я вважаю сучасними українськими зірками, я назвав Аду Миколаївну і Олексія Горбунова.

Ці дві персони — справжні профі, коли не соромно до людини притулити слово «зірка».

— Ви закохуєтеся в партнерок? 

— Я (тягне паузу) скажу так, що це питання досить серйозне — в тому розумінні, що тобі мусить імпонувати партнер, з яким ти на знімальному майданчику. Проте в мене були досить довгі кіностосунки з актрисою, яку я не міг терпіти, але я не відмовлявся з нею працювати. У кадрі дорожчої людини за партнера чи партнерку для мене немає, тому що від того, що ми робимо вдвох, залежить і моя робота.

— У професії ви успішніший, ніж ваша дружина, акторка Молодого театру Наталя Кленіна. Як ви це між собою обговорюєте? Вона просто мудра жінка? 

— По-перше, всі жінки, які хочуть, щоб біля них був мужчина, вони мудрі, інакше… По-друге, моя дружина — успішна у своїй професії людина. Ви, напевне, мали на увазі побутову популярність, від якої я трохи потерпаю останнім часом. Ми 34 роки разом — це чиєсь довге життя.

І від самого початку наших стосунків у нас немає поділу на твоє чи моє, у нас є наше. І всі успіхи — наші. Вона є невід’ємною частиною моєї успішності, бо те, що залишається на її плечах, не менш важливе, ніж те, що дістається мені: щоб було тихо, мирно, красиво, всіх влаштовувало. А ще треба ходити до театру, грати вистави, репетирувати… І бути дружиною цього Боклана…


— А найважче — це «бути дружиною цього Боклана»? 

— Ні, насправді я підкаблучник.

— ??? 

— Та-а-ак. Тому що я одягаю те, що вона мені купила, вона вирішує, де стоятиме стіл і стілець, якого кольору купити диван. А мені однаково, якого кольору будуть штори. Я, звісно, жартую, хоча в цьому є частка правди.
А щодо успіху чи неуспіху, колись я думав, що з цієї ситуації є два виходи — або ви разом, або ви розходитеся. Наш секрет полягає в тому, що ми не притягуємо проблеми театру чи кіно в наші розмови. Вони є, від них нікуди не подітися, але вони не мусять домінувати.

— А брали вже онука на знімальний майданчик?

— Ні, я б не хотів, щоб хтось із нащадків пішов у акторську професію. Я її надто добре знаю, щоб дозволити своїм дітям чи онукам у неї зазирнути. Не думаю, що зі мною трапиться щось таке, що зробить мене актором рівня Аль Пачіно чи Де Ніро (за рівнем популярності), але я можу сказати, що не помилився у виборі професії. Я щось у ній вмію, і вона приносить мені засоби для існування. Але ніхто не знає, чого це мені вартує. Безсонних ночей, нервів, втрат, розлук. Мені так хотілося того, що я отримав, що я багато в чому собі відмовляв, — щоб збагнути, що це за професія. Щоб для людей у професії ім’я Стас Боклан щось означало.
Нещодавно я знімався в польсько-українсько-чеському проекті, у мене було п’ять знімальних днів. Після їх закінчення підійшов режисер-поляк і сказав: «Це були для мене майстер-класи». Мабуть, він хотів зробити мені комплімент, але мені було приємно, тому що він говорив про мою професію, про моє вміння. Але чого вартує шкрябатися до цього вміння…

Спілкувалася Валентина Клименко