Час для насолоди мистецтвом: частина шоста

Художник, організатор і куратор художніх резиденцій в Україні та за кордоном, Сергій Савченко закінчив Львівський коледж декоративно-прикладного мистецтва імені Труша та Львівську академію мистецтв. Має галерею Savchenko Gallery в польському Гданську. В минулому він ще музикант – фронтмен гурту «Яса», й автор декількох оповідань. Засновник продюсерської анімаційної студії Savchenko Studio Production.

– Сергію, що привело вас у мистецтво?

– Якщо аналізувати подію за подією, то це безперервна серія історій, котрі зрештою доправили мене до місця, де я перебуваю зараз. Можу лише пригадати з дитинства якусь безвимірну внутрішню самоту, надто специфічне відчуття нічим невтішної одинокости. Послабити чи пом’якшити цю вселенську самотність мені вдалося лише малюючи, читаючи чи музикуючи, бо вже з дев’яти років навчався гри на класичній гітарі. Потім все складалося якось само, я б сказав, більш-менш автоматично. Навчання, середовище, зустріч з людьми, котрі приводили до наступних знайомств і досвідів, подорожі та ланцюжок різноманітних подій аж дотепер. Принаймні, зараз це так сприймаю.

– Ваше найяскравіше арт-враження дитинства, що вплинуло на вас як на художника?

– Одного разу, коли вчергове застудився і лежав у ліжку з високою температурою, мені до рук потрапила кулькова ручка. І отак, лежачи в білосніжній пуховій ковдрі, почав малювати навколо себе хмари, літаки, парашутистів, птахів і все, що могло опинитися в небі. Коли мама повернулася з роботи, я, щасливий, спав наче в небі, бо уся постіль – і подушка, і простирадло були всіяні небесними атрибутами. То, був мій найперший, і, здається, найкращий концептуальний твір. Пізніше, почув історію, що десь на Херсонщині, люди малювали свої будинки в ультрамариновий колір, бо уявляли, що живуть в небі.

– Як би ви схарактеризувати своє мистецтво?

– Мистецтво – одне з наслідків культури. А культура – це культивування. Жити – то наче постійно обробляти грядку: перекопуєш, прополюєш, щось сієш, збираєш, знову перекопуєш… Часом залишаєш обридлу ділянку й шукаєш іншу, або переміщуєшся з місця на місце – іноді, щоб повернутися туди, де вже колись був. Мої роботи – наче сліди, дорожні записки з мандрів.

– Які проблеми ви включаєте в коло своїх мистецьких зацікавлень?

– Ще в початковій школі ми, як то частенько буває, писали твір про професії. В той час мені видавалося, що художник – це той, хто точно змальовує реальність. Але ж як можна намалювати натюрморт, не знаючи, які види фруктів чи овочів бувають. Хіба можна зобразити пейзаж, не відаючи про перспективу, повітря, планету, її конструкцію та про типи ґрунту на ній? Чи можна відтворити людину, нічого не розуміючи в анатомії, психології, медицині, моді чи релігії? Відтоді намагаюсь осягнути світ максимально масштабно, наскільки вистачає бачення, але водночас звертатися до найдрібніших деталей. Таке  масштабування захоплює. Останнім часом мене цікавить процес мальованої ручної анімації і те, як абсолютно невиразна картинка може набувати потужного сенсу після певного звуку на фоні. Анімація – це своєрідна  пристрасть. Відчуваю себе у ній так, наче щойно переїхав до нового  помешкання і щоразу відкриваю якісь очевидні, але все одно цікаві для себе явища. Тут є можливість розповідати ті самі історії, але з дещо оновленими можливостями.

– Назвіть одну виставку, яка у вашій кар’єрі була особливо значущою? Чим вона запам’яталася?

– Це один з моїх найулюбленіших проєктів – «Інший» 2009 року. Ми його створили у співпраці з Олексієм Хорошком. Це була масштабна робота. З мого боку – 12 квадратних робіт: портретів розміром 2 на 2 метри. На кожному – відкритий рот, і всі вони виглядали як фантасмагоричний хор гігантів. Називав їх тоді «ті, що співають», хоча вони нагадували укрупнену версію Мункового «Крику». Олексій створив дуже цікавий об’єкт: коли глядач потрапляв у центр кола, навколо якого були виставлені плазмові екрани, вебкамери та дзеркала, усе це було експоновано так, що глядач не міг побачити свого обличчя, бо екран показував потилицю, котру знімала камера з тилу. Простір для глядача ламався, і відбувався своєрідний ефект дезорієнтації. Цей проєкт ми показали відразу в Києві на «Гогольфесті» (представлені галереєю «Ботега»), а також на Тижні актуального мистецтва (за підтримки КМЦ«Дзиґа») на Фабриці повидла у Львові. Було витрачено величезних зусиль, коштів, бо це все вимагало перевезень, інсталяцій. Тоді сталася гарна, наповнена великими надіями, і від того незабутня робота.

– Чи продовжуєте працювати над новими темами, картинами сьогодні в режимі ізоляції?

– Звичайно. Зараз ми часто чуємо, що для художника карантин – це різновид ідеального стану. В цьому є немалий сенс. З’явилося трохи більше вільного часу: суєта поступилася спокою і зосередженості. Минулий рік для мене був особливо складним й активним. В серпні 2019-го в місті Гданськ відкрилася моя авторська галерея Savchenko Gallery. Це був складний, але необхідний крок, зроблений найголовнішим чином для того, щоб не зупинятися у розвитку та розширити свої можливості шляхом оновлення середовища. Мушу сказати, що не помилився у своїх уявленнях – все відбулося якнайкраще. За досить короткий час було проведено велику цікаву роботу, нам вдалося відкрити декілька виставок, зав’язати численні контакти, відкрити нові напрями. Пріоритети в сусідній Польщі стосовно культури значно акцентованіші, ніж, на жаль, у нас. Стосовно моїх художніх справ, то вірус на них особливо ніяк не вплинув. Тут все відбувається, як і раніше. Доробляю недороблене і за можливості розпочинаю нове.

– Поділіться лайфхаками вашого перебування на карантині в ці непрості для планети дні?

– В такі часи, як сьогодні, залишилося лише минуле і теперішнє. Будь-що планувати на найближчу перспективу поки видається дивним. Ненадовго з’явилася унікальна можливість позбутися ваги майбутнього, котре й без того ніколи не переставало бути ефемерним. Це цікава й навіть приємна мить полегшення. Зрештою, потрібно кожного дня спокійно робити те, що маєш робити. Це легко та зрозуміло. Колись прочитав, що правило найдавніших математиків приблизно звучало так: «Роби як робиться.»

– Отже, заглянемо в майбутнє: як, на вашу думку, зміниться світ після пандемії? Розглядаємо, будь ласка, оптимістичний сценарій!

– Гадаю, надто суттєвих змін не станеться. Люди займатимуться тим самим, що й останні декілька тисяч років. Проте деякі процеси пришвидшаться. Коронавірус послужив каталізатором процесів: те, що мало відійти, піде швидше, а те, що мало б залишитися, стане ще стійкішим. Те, що починало руйнуватися, розсиплеться, а те, що почало проростати, забуяє. Серйозно виглядає на те, що багато галузей перейде в онлайн. Але мені не дуже віриться, що онлайн забере на себе абсолютно все. Тіло буде вимагати свого. А від того матеріальні, живі речі згрупуються і стануть ще ціннішими, елітарнішими, а отже дорожчими. Тому тим, хто ближче до землі, я б не радив далеко нині від неї віддалятися.