Сергій Жадан розповідає, для кого його творчість

Сергій Жадан – один з найпопулярніших сучасних українських письменників, фронтмен гурту «Лінія Маннергейма», учасник музичного проекту «Жадан і Собаки» – часом жартує, що, зрештою, робитиме щось корисне, коли обриднуть література та музика. Проте станеться це, мабуть, не скоро.

 – Пане Сергію, як людина, що бере участь у кількох музичних проектах, записує альбоми, гастролює, проводить поетичні вечори, встигає писати романи? Адже письменництво потребує спокою.

– Перш ніж писати, я уявляю все так, наче воно насправді відбувається переді мною. Треба побачити кожну сцену, кожну мить оповіді. Як виглядав герой в цей час, з якою інтонацією вимовляв ці слова, як ходив, як обертається. Коли в уяві є всі деталі, пишеться швидко.  Якщо цього не робити, персонажі виходять якісь не живі. Роман «Інтернат», опублікований минулого року, я взагалі писав як кіносценарій, працював над ним два роки. Там йдеться про вчителя, який намагається забрати племінника з інтернату. Ми з режисером Ярославом Лодигіним та продюсером Володимиром Яценком вже спілкувалися щодо екранізації. Можливо, згодом ви побачите «Інтернат» на екрані.

– Чула ваші твердження, що головною перемогою сучасних українців має бути перемога над власними страхами та комплексами. Власне, яких страхів і комплексів намагаєтеся позбутися ви?

– Комплекс меншовартості та несамодостатності. Мі й досі живемо в якомусь постколоніальному статусі, культурному, політичному й економічному, повсякчас озираючись на нашого північного сусіда. Навіть там, де озиратися вже не має жодного сенсу. Страх бути самим собою, коли постійно стримуєшся, бо не можеш повірити в створення чогось свого.

–  Бізнесмени у ваших книжках – щось середнє між героями  Дикого Заходу та напівкримінальними персонажами з 1990-х років. Брутальні та звиклі до свавілля. Хіба такі описи відповідають дійсності? У сучасному бізнесі багато освічених і цивілізованих людей.

– Ми – Дикий Схід, в хорошому і не дуже розумінні. Ті, хто говорить про дев’яності роки, зазвичай насправді їх не пам’ятають. Багато речей, які ми звикли асоціювати з тим періодом, безпосередньо стосуються нашого часу. Не так сильно все змінилося. Мене вже запитували: «Скільки можна писати про дев’яності?». Проте я писав про нульові роки. Наприклад, події «Ворошиловграду» відбуваються десь в 2009–2010-му. Якби наш читач, слухач і критик був трохи краще ознайомлений із соціальними, економічними та  культурними реаліями сучасного суспільства, він зрозумів би, що Україна така і є. Химерна, в чомусь контроверсійна й навіть екзотична, а в чомусь – правильна, хороша і дуже конструктивна. Українська аудиторія впізнає реалії власного життя, але ці книжки перекладають на різні мови й читають в інших країнах. Я намагаюся говорити про якісь універсальні речі, однаково зрозумілі в Японії, Швейцарії чи Греції. Дружба, солідарність, почуття ліктя, намагання захистити власні переконання. Гадаю, ці історії можуть бути адекватно прочитані людиною з будь-якої частини світу, якщо вона зростала на класичній літературі та якихось нормальних етичних нормах.

– Пане Сергію, ви не приховуєте того, що захоплюєтеся молодшим поколінням. Чим саме воно привертає вас?

– Мають інший досвід. У їхньому минулому не було радянської системи. Їм не довелося переживати трансформації історичного зламу 1980-х – 1990-х років, відповідно – вони не мають породжених ним стереотипів і комплексів. А відтак вони вільніші й практичніші. Інша річ, що на ті самі 1990-ті припало їхнє дитинство. Вони рано побачили безгрошів’я і дуже драматичні соціальні зміни – це, звісно, також наклало відбиток на їхні характери.